Прокляття чи зараза?

Кирил підвівся зі стільця і глянув на Макса та Діму. Його обличчя було трохи розслаблене, але очі пильно стежили за друзями. Він зробив крок уперед, підняв плечі і сказав тихим, але впевненим голосом:

— Дівчата, ідемо на пляж? Я трохи погуглив, він тут зовсім недалеко, а ще ми купили вам купальники. Ну, Макс несе.

Лія і Аліса зупинилися на першому поверсі, переглянулися між собою і усміхнулися. Лія трохи сором’язливо поправила волосся, а Аліса легенько потягнула рукав Лії, мовби питаючи: «Ти йдеш?»

Віка, яка стояла поруч з Кирилом, розпливлася в широкій усмішці. Її очі світилися радістю, і вона гукнула:

— Так! Ідемо!

Максим, що саме повертався з магазину з пакетами, переповненими різними дрібницями, одразу схопив купальники, які він купив для дівчат. Він трохи запнувся, розуміючи, що це може виглядати комічно, але спробував залишитися серйозним.

— Ну що, дівчата, тримайте, — сказав він, протягуючи пакети. — Все для вас.

Лія швидко взяла свій купальник, глянувши на Макса, і посміхнулася:

— Дякую, ти завжди пам’ятаєш про нас.

Аліса, яка теж отримала свій комплект, підморгнула і сказала:

— Ти найкращий.

Максим червонів, а Кирил тихо пробурмотів собі під ніс:

— Мій Макс завжди у центрі уваги…

Діма, стоячи осторонь, спостерігав за цим маленьким взаємним жартом між друзями. Йому було приємно бачити, що хоч щось залишилося звичним і нормальним, навіть після того жаху, через який вони пройшли. Він глибоко вдихнув і, похитавши головою, тихо сказав:

— Добре, поїхали.

Всі швидко спустилися вниз до машини. Після тих тривалих днів, проведених у страху та невідомості, простий вихід на вулицю здався неймовірно приємним. Сонце вже починало підніматися над горизонтом, розсипаючи тепле світло по місту, і легкий вітер приносив запах моря.

— Боже, який запах! — вигукнула Віка, вдихаючи на повні груди. — Мені здається, я ніколи раніше так не любила повітря.

— Так, — погодилася Лія, — і я також. Після всього, що сталося… просто дивовижно відчувати нормальність.

Максим завів машину, і вони рушили до пляжу. Дорога була короткою, але настрій у компанії піднімався з кожним кілометром. Кирил сидів поруч з водієм, тримаючи руку на важелі коробки передач, уважно слідкував за дорогою і усміхався, коли дивився на дівчат, які сиділи позаду, обговорюючи, хто першим стрибне у воду.

— Я перша! — вигукнула Лія, злегка розмахуючи руками. — Аліса, готуйся програти!

— Та ні! — сміялася Аліса, — ми навіть не почали, а ти вже переможниця.

Віка підстрибнула на своєму сидінні, розмахуючи руками:

— Я хочу бути другою! Хоча… може краще останньою, щоб спостерігати за вами.

Діма тихо сміявся, дивлячись на їхні веселощі. Він відчував легкий спокій, який, здавалося, пробивався крізь усю тривогу попередніх днів. Його погляд перейшов на Макса, і він прошепотів:

— Дивись на них… Ми дійсно повернулися до життя.

Макс посміхнувся у відповідь і, трохи нервово, додав:

— Так, і хочеться сподіватися, що це лише початок нормального життя.

Дорога закінчувалася, і перед ними розкинувся пляж. Пісок золотистий під сонцем, легкий бриз шепотів про море, а вода блищала, немов крихітні діаманти. Дівчата одразу вибігли з машини, сміючись і пританцьовуючи, відчуваючи під ногами теплий пісок.

— Я перша! — знову вигукнула Лія і кинулася до води.

— Стоп! — Аліса кинулася за нею, сміючись і підштовхуючи Лію легким ударом плеча.

Віка стояла на березі, дивлячись на них, і усміхалася, а Кирил підійшов до неї, тримаючи руки в кишенях і тихо сказав:

— Все буде добре, принцеса. Ми нарешті можемо відпочити.

Віка подивилася на нього і кивнула, відчуваючи, як напруга знімається, а серце наповнюється спокоєм. Друзі стояли разом на пляжі, і хоч над їхніми головами ще висів легкий суміш страху минулих днів, тут і зараз панувала тиша і тепло.

Максим розкрив сумку з пляжними рушниками, сонцезахисними кремами та невеликими смаколиками, які він купив у магазині.

— Лі, Аліса, Віка — беріть рушники, — сказав він, простягаючи пакети. — І не забудьте крем. Сонце зараз доволі активне.

Дівчата з радістю взяли речі. Вони сміялися, обговорюючи, хто першим попливе, а хто залишиться на березі. Діма та Кирил стояли поруч із Максом, спостерігаючи за їхнім веселощами, і відчували, що хоча їх чекають ще випробування, зараз вони можуть просто жити.

Вітер грав із волоссям Лії та Аліси, сонце м’яко гріло їхні обличчя, а море тихо шуміло, ніби обіцяючи, що світ ще не втрачений.

Кирил глянув на Віку, взяв її за руку і промовив тихо:

— Це наш маленький острів спокою, сонце. Тут ми разом, і ніхто не завадить.

Віка посміхнулася і щільно стиснула його руку.

— Так, разом, — відповіла вона, і на мить вони всі забули про страхи, про минулі події, про чорні плями та нічні кошмари. Вони просто сміялися, бігали до води, підкидали один одного піском і відчували, що життя нарешті повертається до нормального ритму.

Машина стояла трохи осторонь, і навіть Діма, зазвичай серйозний і напружений, дозволив собі усміхнутися, дивлячись, як дівчата стрибають по хвилях.

Цей день, цей пляж, ця мить стали для них новим початком.

Поки Лія, Аліса, Віка та Максим сміялися та плескалися у воді, Кирил і Діма залишилися на березі, спостерігаючи за друзями з відстані. Сонце вже піднімалося високо над горизонтом, його проміння висвітлювало все навколо, перетворюючи море на величезне, блискуче дзеркало. Легкий вітерець колихав волосся та легкі шати дівчат, і кожен рух здавався природним, невимушеним.

Кирил сидів на теплому піску, трохи нахилившись вперед, лікті спиралися на коліна, а погляд був прикований до подруг. Він помічав, як Віка сміється, піднімаючи руки, щоб не намочити волосся, і як Лія підкидає воду в Алісу, яка кричить від несподіванки, але посміхається. Хлопець відчував дивне тепло всередині — тепло, яке не могло прийти після страху та небезпеки, що переслідували їх останні дні. Це було відчуття справжнього спокою.