Нова проблема

Діма вийшов з ванної кімнати, витираючи волосся рушником. На ньому були лише труси, краплі води стікали по грудях і животі. Він почувався трохи полегшено після душу, навіть жартував сам до себе:

— От бачите, живий ще, — кинув у бік Кирила, який лежав на ліжку й гортав телефон.

Раптом двері грюкнули, і в кімнату влетів Макс, голосно кричачи:

— Я перший! Я перший! — і мало не зніс Діму плечем, влітаючи у ванну. За мить двері зачинилися, і почулося, як хлюпає вода.

Кирило тільки посміхнувся, похитавши головою, та вже наступної секунди його погляд зупинився на спині Діми. Спершу він подумав, що то залишилися якісь розмиті тіні від води, але чим довше дивився, тим більше розумів: це були не просто плями.

Вони виглядали ненормально — чорні, мов обвуглені, з дивними розмитими краями. І з кожною секундою вони ніби ворушилися. Кирило різко підвівся, кинув телефон убік і підійшов ближче.

— Дім… — його голос став тривожним, — ти що, митися нормально не вмієш?

— Що? — Діма озирнувся через плече, не розуміючи. Його очі були спокійні, але Кирило вже бачив, як по центру однієї з плям щось почало ворушитися.

З чорного кола повільно, наче пробиваючи тонку шкіру, виповзла тонка білувата істота. Спершу здалося, що це просто якась нитка, але вона вигнулась, звиваючись, і Кирило зрозумів — це личинка. Вона ворушилася, ніби шукала виходу, і кров почала сочитися довкола.

Кирило відсахнувся, серце закалатало, та він зібрався:

— Дім, не панікуй… — сказав він максимально спокійно, хоча сам відчував, як холоне всередині.

Діма завмер. Його тіло напружилося, він навіть перестав дихати на секунду.

— Що? — його голос зірвався на крик. — Що там у мене?!

Кирило обережно підняв руки, ніби намагався заспокоїти його.

— Спокійно… на спині… якась фігня. Але ми зараз розберемося.

— Яка фігня?! — Діма різко пішов до дзеркала, але воно було лише у ванній, де зараз був Макс. Він почав стукати у двері. — Макс! Виходь! Терміново!

— Я ще навіть шампунь не відкрив! — обурився Макс зсередини, але почувши крик Діми, відкрив двері на щілину. — Що сталося?..

Кирило махнув йому рукою:

— Давай рушник і відвернись!

Макс кинув рушник, бурмочучи:

— Ну ви й психи…

Діма вже стояв посеред кімнати, спина до стіни. Він відчував, як щось ворушиться всередині нього, повільно, немов свербіж, який неможливо почухати.

— Витягни це! — закричав він, дивлячись на Кирила. — Благаю, витягни!

Кирило ковтнув, підійшов ближче. Личинка справді виглядала огидно — товста, слизька, вона ворушилася, витягувалася вперед і знову поверталася назад у шкіру. Ніби вона була не одна.

— Треба щось… щось гостре, — промовив він, озираючись довкола.

Макс нарешті виліз із ванни з півоголеним торсом, глянув на спину Діми й аж зблід.

— Твою ж… Це що, паразит?

— Заткнись! — різко крикнув Діма, але в його очах вже стояли сльози від страху. — Витягніть його, чорт забирай!

Кирило схопив ножиці з косметички, які валялися біля ліжка. Підійшов ближче, глибоко вдихнув.

— Тримайся, брате…

Він обережно розсунув краї чорної плями, і личинка ще сильніше виповзла назовні, ніби відчуваючи, що їй загрожує. Діма закричав, схопившись руками за простирадло, стискаючи його так сильно, що пальці побіліли.

— Витягай!! — його голос зривався, а в кімнаті стояв запах металу й чогось гнилого.

Кирило підчепив личинку ножицями і різко висмикнув. Та вирвалася з м’яса з противним чавкаючим звуком, залишивши за собою криваву рану. І в ту ж мить ще кілька чорних плям на спині почали ворушитися.

Макс відступив до стіни, обличчя біле, мов крейда.

— Там їх… ще!

Діма вже ледве стояв, коліна підгиналися. Він дихав уривчасто, намагаючись не знепритомніти.

— Кир… вирви все… я не витримаю…

Кирило, тремтячи, підніс ножиці до наступної плями. Але цього разу личинка не чекала — вона прорвалася назовні сама, вириваючи шматки плоті, і впала на підлогу, почавши звиватися. Її тіло було довге, бліде, з чорними прожилками всередині.

— Господи… — прошепотів Кирило, але зібрався. Схопив рушник і накрив істоту, притискаючи ногою. Під тканиною щось сичало і билася, поки він не натиснув сильніше.

Діма завалився на ліжко, весь у поті, шкіра на спині горіла від болю.

— Це… що це…? — хрипів він, намагаючись дихати.

Кирило витер піт із чола.

— Не знаю… але, здається, ми щось привезли з того села.

Макс стояв, прикусивши губу, і не міг відірвати погляду від рушника, під яким щось досі ворушилося, хоч і слабше.

Тиша нависла важкою хмарою. Її порушувало тільки задихане дихання Діми та віддалені кроки в коридорі — хтось із дівчат, мабуть, теж повертався з душу.

Кирило глянув на двері, потім на Діму.

— Ми не можемо їм сказати… поки що.

— Ти з глузду з’їхав? — випалив Макс. — На його спині личинки! Чорні плями! Це ж не нормально!

— Сам знаю, — різко перебив Кирило. — Але якщо вони дізнаються — піднімуть паніку. А нам треба спокійно зрозуміти, що це за хрінь і як її зупинити.

Діма важко видихнув, намагаючись хоча б трохи зібратися, і прошепотів:

— Головне… не дайте мені… стати таким, як вони…

Його голос зірвався, і він упав обличчям на подушку, знесилений, але ще живий.

Кирило стояв поряд, стискаючи в руці ножиці, з яких стікала червона крапля. Він розумів одне: ця історія лише починається.

Макс стояв, втупившись у рушник, під яким ще трохи ворушилася витягнута з Діми тварюка. Його пальці дрібно тремтіли, і він не знав, куди подіти руки. Серце билося так швидко, що аж дзвеніло у вухах. Він різко підняв голову й глянув на Кирила, очі розширені від жаху.

— Почекайте! — вигукнув він раптом, майже зриваючись на крик. — Лія… і Аліса… Вони ж… у них же було! На лиці! Плями! Ті ж самі чорні плями!

В кімнаті запала тиша. Діма, важко дихаючи, підвів голову з подушки. Його обличчя було бліде, спітніле, а очі наповнені панікою.