Початок щось нового

Коли машина виїхала з вузької дороги, зарослої з обох боків похмурим лісом, попереду почало з’являтися щось нове. Спершу — туман, що розсіювався, відкриваючи далечінь. Потім — обриси будівель, схожих на ті, які вони давно не бачили. Кирил, який весь цей час мовчки тримав кермо, різко видихнув:

— Місто… Ви бачите? Це місто!

Усередині машини одразу піднявся гул. Віка, яка досі сиділа, міцно вчепившись у Кирила за руку, відкинулася на сидіння, а по її щоках потекли сльози полегшення. Лія, що весь час дивилася у вікно, закрила рот долонею, не вірячи власним очам. Аліса здригнулася і тихо прошепотіла:

— Ми змогли…

Макс, втомлений, але з посмішкою, сперся головою об скло. Він не міг відірвати очей від знайомих вогнів, які поступово ставали все яскравішими й ближчими.

Дорога поволі вела вниз, і з висоти відкривався чудовий краєвид: широкі вулиці, багатоповерхівки, світло від ліхтарів і навіть кілька машин, що рухалися вдалині. Це був доказ — вони справді залишили той кошмар позаду. Там, де були люди, був і порятунок.

Але радість перемішувалася зі страхом. Віка схлипнула й обняла Кирила ще міцніше:

— Це справжнє місто? А якщо… знову ілюзія?

Кирил мовчки глянув на Діму. Той сидів серйозний, його пальці нервово постукували по коліну. Він не відповів одразу, лише дивився вперед, немов намагаючись зрозуміти, чи не чергова це пастка.

— Місто не може бути ілюзією, — тихо сказав він, майже сам до себе. 

Дівчина, яку вони підібрали дорогою, тихо заворушилася на задньому сидінні. Їй було не більше шістнадцяти, і весь час вона лежала непритомна, інколи стогнучи. Зараз вона розплющила очі й прошепотіла:

— Ми вдома?..

Лія одразу схилилася до неї, підтримуючи голову:

— Так, чуєш? Ми вже майже вдома.

Машина їхала все далі, і відстань між ними й селом збільшувалася. Кожен метр додавав надії, але водночас серце стискалося від думки: а раптом це лише початок нових випробувань?

Вони в’їхали в перші квартали. Асфальт під колесами був рівніший, ліхтарі світилися яскраво, а з вікон будинків виднілося тепло помешкань. Декілька перехожих навіть озиралися на їхню машину. Це були звичайні люди — хтось ніс пакети з магазину, хтось вигулював собаку. Атмосфера міста вдарила по нервах компанії так сильно, що кілька секунд усі сиділи в повній тиші, боячись повірити у власне щастя.

— Господи… ми справді врятувалися… — пробурмотіла Віка, закриваючи обличчя руками.

Кирил різко загальмував біля узбіччя, щоб перевести подих. Він відкинувся на сидіння, витер піт із чола й обернувся до друзів:

— Ми зробили це. Ви розумієте? Ми вижили.

Макс, усміхаючись крізь втому, хлопнув його по плечу:

— Тільки не радій завчасно. Я ще досі боюся, що хтось вискочить прямо з-під землі.

Усі нервово засміялися. Це був не сміх радості, а радше розрядка після того жаху, який вони пережили. Але в очах кожного вже світився вогник — вони знали, що більше не самі, що є світ, де можна відпочити й знову відчути себе людьми.

І коли сонце остаточно піднялося над горизонтом, освітлюючи місто теплими променями, кожен із них зрозумів: цей світанок для них особливий. Він став знаком нового життя після ночі, яка могла назавжди залишити їх у темряві.

Кирил важко зітхнув, ще раз кинув погляд у дзеркало заднього виду, ніби перевіряючи, чи немає за ними переслідувачів, і сів за кермо. Дверцята глухо зачинилися, двигун знову загуркотів, і машина плавно рушила з місця. Всередині відчувалася напруга — ніхто не наважувався голосно говорити, адже всі боялися порушити крихку ілюзію безпеки, яку давала ця стара автівка.

– Так, треба знайти якийсь хостел або хоча б мотель, – нарешті сказав Кирил, щоб розрядити атмосферу. – І магазин. Їжа, вода… ну і місце, де можна перевести подих.

Його голос був рівним, але рука на кермі ледь тремтіла. Він намагався виглядати спокійним, та всім було видно, що він, як і інші, на межі.

Діма сидів позаду і мовчки крутив у руках телефон, сподіваючись, що з’явиться зв’язок, але екран вперто показував відсутність мережі, біля нього сидів Макс, який дивився у вікно. Позаду на сидінні втиснулася Лія, яка все ще не могла отямитися після того, що вони бачили в селі. Її очі були широко розкриті, руки стискали коліна, ніби вона боялася втратити контроль над тілом. Поруч із нею сиділа Віка, яка пересіла до неї, яка намагалася підтримати подругу, але й сама тремтіла. Аліса обійняла худу, змарнілу дівчину років шістнадцяти, яку вони знайшли на дорозі, і та досі не промовила ані слова. Її волосся спадало на обличчя, роблячи її ще більш загадковою.

Дорога вела вперед, і кожен метр здавався перемогою над кошмаром, який вони залишили позаду. Фари освітлювали асфальт і рідкі дорожні знаки, що нагадували: цивілізація близько. Але тиша, що панувала у машині, ставала дедалі гнітючішою.

– Головне, – знову заговорив Кирил, – не загубитися і не повернутися назад. Ви ж бачили, що та дорога петляє. Наче спеціально хоче затягнути людей у село.

– Ти думаєш, це все реально? – нарешті озвалася Віка, намагаючись говорити тихо, аби не злякати саму себе. – Може… ми вже не виберемось?

– Замовкни, – різко відповів Діма, навіть не піднімаючи очей від телефону. – Ми виберемося. Іншого варіанту нема. І повернемося додому.

Ніхто більше не сперечався. Лише звук двигуна й тріск старих шин по нерівному асфальту порушували тишу. За вікном почали з’являтися вогники — спершу далекі, поодинокі, а згодом усе частіше. Це були ліхтарі. Із кожною секундою ставало зрозуміло: місто десь зовсім поруч.

Напруга трохи спала. Лія відчула, як від серця відходить важкий камінь, Віка розслабила плечі, а Аліса вперше від початку дороги дозволила собі полегшено видихнути. Дівчина, яку вони підібрали, поворухнулася, але так і не відкрила очей.

– От побачите, – впевнено сказав Кирил, намагаючись усіх підбадьорити, – зараз знайдемо хостел, поїмо, помиємося, виспимося. А завтра вже будемо думати, що робити далі.