Загадка цього місця

Раптом на годиннику пробило 3:55. Тихий дзвін пролунав так дивно гулко, ніби хтось спеціально хотів нагадати їм, що час іде, і зовсім не в їхню користь.

Макс (зітхнув, витягуючи телефон з кишені):
— Ой… щось ми засиділися. Я думав, максимум до дванадцятої тут будемо, а воно вже майже четверта ранку.

Кирил (потер очі, озираючись у темряву):
— Та то так… Відчуття, ніби тільки сіли поговорити, а вже пів ночі нема. Час тут якось дивно тече.

Віка (поглянула на вікно, де за шибкою клубочився туман):
— І надворі… ще темніше стало. Хоч місяць давно мав би піднятися вище.

Лія (нервово):
— Мені це все не подобається. Пам’ятаєте, як казали, що саме під ранок тут починається найстрашніше?

Діма (спробував усміхнутися, але вийшло вимушено):
— Та ну, не накручуй себе. Просто ніч довга, а ми змучені.

Макс (поглянув на годинник і насупився):
— Але дивно… він же пробив 3:55, а стрілки стоять на 3:50.

Кирил (похолов, нахмурившись):
— Як це — стоять?

Всі нахилилися до годинника, і справді: секундна стрілка завмерла, а циферблат показував те саме, що й кілька хвилин тому. І тільки звук ударів все ще лунав у голові кожного, немов його продовжувало бити щось невидиме.

Лія (зібрано, але з легким хвилюванням у голосі):
— Всі готові?

Вона ковзнула поглядом по кожному — хотіла впевнитися, що ніхто не злякається в останній момент.

Аліса (стискаючи ремінець рюкзака і з острахом озираючись у темряву):
— Ідемо?..

Її слова прозвучали не стільки як запитання, скільки як невпевнене прохання.

Віка (зітхнула, але кивнула, намагаючись бути рішучою):
— Так. Інакше ми ніколи не виберемося.

Діма (натягуючи капюшон і намагаючись здаватися безтурботним):
— Отже, вперед, поки ці «нічні сюрпризи» знов не прокинулися.

Кирил (озираючись і стискаючи в руці ліхтарик):
— Тільки тримаймося разом. Тут кожен крок — як пастка.

Група обережно рушила вперед, у туман, який здавався ще густішим, ніж кілька хвилин тому. Кожен їхній крок луною віддавався в порожніх вулицях. Здавалося, що навіть будинки стежать за ними, ніби мовчазні свідки, готові у будь-яку мить ожити.

Підійшовши до площі, компанія зупинилася. Порожнеча тут була ще більш відчутною: ні душі, жодного руху. Ліхтарі, які колись освітлювали простір, тепер ледве жевріли, відкидаючи довгі тіні на бруківку.

Віка (озираючись і трохи стискаючи руки):
— Нам треба зайти на площу… і в перший переулок?..

Її голос прозвучав невпевнено, наче вона боялася власних слів.

Діма (хмурячись, кидаючи погляд у темний простір між будинками):
— Ні… другий. Перший виводить у глухий кут.

Він говорив упевнено, але його очі видали тривогу — наче він і сам не був до кінця впевнений у своїй пам’яті.

Кирил (перевів погляд з Діми на Віку):
— А якщо помилишся?

Діма (коротко, різко):
— Не помилюся.

Тиша повисла над ними ще важче. З боку першого переулку пролетів холодний подув вітру, від якого у всіх пробіг мороз по шкірі. Другий же переулок стояв у цілковитій темряві, ніби сам поглинав світло.

Аліса (ледь чутно):
— То куди йдемо?..

Лія зробила крок уперед, зупинилася перед друзями й чітко сказала:

Лія:
— Другий.

Її голос прозвучав упевнено, хоча всередині дівчина відчувала, як серце калатає в грудях, ніби намагається вирватися. Вона не знала чому, але саме цей переулок тягнув її до себе, наче відповіді ховалися саме там.

Інші переглянулися між собою. У повітрі панувала гнітюча тиша, яку переривав лише хрускіт бруківки під їхніми ногами. З першого переулка тягнуло холодом, немов із могили. Другий же здавався живим — чорна темрява там ворушилася, мов дим, і кожен крок у його бік здавався викликом.

Віка (пошепки, стискаючи руку Кирила):
— Це виглядає… небезпечно.

Діма (коротко киваючи):
— Саме тому ми маємо йти. Якщо хочемо знайти вихід — іншого шляху немає.

Вони ступили на площу. Тіні будинків наче потягнулися до них, а час навколо сповільнився. Здавалося, ніби цілий світ затамував подих, очікуючи, що станеться далі.

Коли компанія зупинилася біля входу в другий переулок, усіх накрило відчуття, що вони зробили крок за межу звичного. І більше дороги назад може й не бути.

Позаду пролунав глухий, тваринний рик. Він був настільки низький і потужний, що здавалося — земля під ногами завібрувала. Компанія здригнулася одночасно, немов хтось натиснув на їхні нерви. Віка різко зойкнула й інстинктивно вчепилася в Кирила. Лія зреагувала першою:

Лія:
— Біжимо!

Її голос пролунав наче наказ, і ніхто навіть не намагався сперечатися. Всі рвонули вперед у напрямку другого переулка. Їхні кроки гучно відбивалися від кам’яної бруківки, а за спинами знову почувся рик — тепер голосніший, ближчий, з хрипким відлунням, у якому чулося щось нелюдське.

Макс, біжучи, кинув через плече погляд назад і мало не спіткнувся: темрява позаду ворушилася, а з неї виринали довгі, викривлені силуети. Він не розгледів обличчя істоти, та цього й не треба було — від самої її присутності в жилах холола кров.

Макс (задихаючись):
— Воно за нами! Швидше!

Друзі мчали вузькими вуличками, перескакуючи через камінці й калюжі, немов хтось вів їх невидимою дорогою. Серце калатало, повітря розривало легені, але страх підганяв сильніше за будь-які слова.

Аліса, що бігла поруч із Лією, ледве стримувала крик. Її руки тремтіли, а очі постійно бігали з боку в бік. Діма, навпаки, стискав кулаки й намагався триматися ближче до дівчат, хоч сам виглядав так, ніби ось-ось впаде від напруги.