Новий день, новий початок

Пройшов день. Сонце вже хилиться до вечора, кидаючи на підлогу церкви довгі золотисті тіні. Друзі стояли колом біля дивних дверей, які ніби не належали цій будівлі. Вони виділялися серед старих кам’яних стін — темне дерево, обрамлене металом, що тихо пульсувало, наче дихало.

Лія нахилила голову, дивлячись на двері з подивом і тривогою:
— А це?..

Діма зробив крок уперед, його голос звучав твердо, хоча очі видавали втому:
— Це двері… які ведуть нас у наш світ.

Віка, стискаючи руку Кирила, злякано відступила на півкроку:
— Ти впевнений?.. Минулого разу ми повзли довго, і все одно опинилися тут.

Макс, схрестивши руки на грудях, пробурмотів:
— Може, ми просто ходимо по колу. Може, вони знущаються з нас.

Аліса торкнулася пальцями холодної поверхні дерева й відразу відсмикнула руку:
— Воно живе… Я відчуваю. Двері дивляться на нас.

Кирил нахилився ближче до Віки, пошепки:
— Не бійся, принцеса. Ми мусимо спробувати. Це наш єдиний шанс.

Лія важко видихнула, поглянувши на всіх:
— Якщо ми не підемо… ми залишимося тут назавжди.

На мить повисла гнітюча тиша. Тільки тремтячий вогник свічки на вівтарі хитався, відкидаючи моторошні тіні на стіни. Двері тихо заскрипіли самі по собі, немов чекали, поки їх відкриють.

Діма обернувся до друзів:
— Отже… хто перший?

Лія різко відступила від дверей, голос її затремтів, але в очах палала впевненість:
— Ні… вихід не тут! Нам треба вийти через…

Вона не встигла договорити. З глибини вулиці пролунав низький, моторошний рик. Він прокотився луною по пустому простору й змусив кожного здригнутися. Стало зрозуміло — істота вже близько.

Віка в паніці:
— Боже… вони тут!

Макс крикнув:
— Назад у церкву! Швидко!

Всі, не думаючи, кинулися всередину. Двері важко заскрипіли, коли Діма з Кирилом одночасно притиснули їх, зачиняючи. Лунаючі кроки істоти все ближче наближалися до храму.

Аліса, захлинаючись від страху:
— Вона вже біля нас!

Кирил гаркнув, тримаючи двері:
— Віка, сонце, відходь далі, за вівтар!

Лія стояла бліда, дивлячись кудись у порожнечу, наче намагалася згадати щось важливе:
— Вихід… я точно знаю… але не тут…

Раптом по стінах пройшлася хвиля вібрацій, ніби церкву хтось обіймав ззовні. Рик перетворився на завивання, схоже на стогін сотні голосів.

Макс прошепотів:
— Вони знають, що ми тут.

І тоді з темряви пролунало глухе, гортанне шипіння. Істота зупинилася прямо біля дверей, але зайти не змогла — невидима сила церкви стримувала її.

Діма, відсапуючись:
— Встигли…

Лія з тремтячими руками залізла в кишеню своєї куртки й дістала зім’яту записку. Вона розгорнула її під тьмяним світлом свічки.

Лія (пошепки, але чітко):
— Вихід… з відси тільки на площі…
Всі завмерли, слухаючи кожне слово.

Віка, схопившись за руку Кирила:
— На площі? Але ж там їх найбільше!

Лія, продовжуючи читати:
— В 3:55 треба буде побігти до лісу… того самого, звідки ви сюди заїхали.

У церкві запала гробова тиша. Тільки потріскування воску нагадувало, що час не зупинився.

Макс різко:
— Це самогубство. На площі їх сотні. Ми ж бачили!

Діма опустив голову:
— Але якщо це єдиний шанс… у нас просто нема вибору.

Аліса нервово зітхнула:
— Значить… треба дочекатися цієї години.

Віка дивилася на записку так, ніби це був вирок.
Віка, тихо:
— Якщо ми помилимося… ніхто з нас вже не повернеться.

Кирил обняв її, нахилившись до вуха:
— Ми повернемося. Обіцяю. Я не дам тобі зникнути, принцеса.

Лія зімкнула пальці на записці, притиснувши її до грудей.
— У нас є тільки один шанс. І ми мусимо його використати.

Лія стиснула губи, в її очах не було тієї ніжності, якою вона колись дивилася на друзів. Вона подивилася на Діму, Макса, Кирила, Віку — але погляд був порожній, холодний.

Лія:
— Я все одно нікого з вас не пам’ятаю… крім Аліси. Тому ми йдемо.

Аліса піднялася з лави, легенько торкнулася плеча Лії.
Аліса:
— Вона права… ми підемо. А ви… як хочете.

Тиша розірвала повітря. Віка інстинктивно схопила Кирила за руку.
Віка (пошепки):
— Вони нас кидають?..

Макс з притиснутими кулаками:
— Ви навіть не уявляєте, що там назовні! Якщо вийдете зараз — кінець.

Діма, тихо, але різко:
— Лія, будь ласка, не роби цього.

Лія глянула на нього довго, мовби намагаючись вирвати з глибин пам’яті хоч якусь ниточку, але потім відвела погляд.
Лія:
— Пробач… я вже вирішила.

Вона разом з Алісою рушила до дверей. Кроки луною віддавалися по церкві, і з кожним їхнім кроком у грудях у друзів росла паніка.

Кирил (пошепки до Віки):
— Якщо вони підуть зараз… вони не повернуться.

Діма підхопився, зробив крок вперед, щоб зупинити Лію, але завмер — його руки тремтіли.