Новий початок

Пройшло кілька годин, і перші промені світанку почали пробиватися крізь вузькі вікна церкви. Тиша, яка стояла всю ніч, трохи розсіялася, і друзі відчули, що настав час рухатися далі.

Вони зібралися біля маленьких дверей, через які Діма раніше показав вихід. Серце билося швидко, адреналін ще тримав страх у тонусі.

— А ми точно вийдемо?.. — тихо запитала Віка, обіймаючи себе руками, намагаючись заспокоїти хвилювання.

— Не переживай, — ніжно відповів Кирил, обіймаючи її за плечі. — Все буде добре, я з тобою, принцеса.

Віка глибоко вдихнула, відчуваючи, як його слова трохи відганяють холод і страх. Вони разом зробили перший крок до темного проходу, який обіцяв втечу, але все ще приховував невідомість і небезпеку..

Макс озирнувся на друзів, помітивши їхнє хвилювання:
— Дім, ти як?

Діма тихо кивнув:
— Нормально я… нормально.

Макс глянув на Віку і злегка посміхнувся, намагаючись заспокоїти її:
— Мг, Вік, все буде добре. Кирил?

Кирил лише стиснув щелепу, подивився на маленькі двері перед ними і твердо сказав:
— Пішли вже.

Вони зробили глибокий вдих, відчуваючи холодний подих страху і водночас легке полегшення — нарешті настав момент дії. Крок за кроком вони повільно рушили вперед у темний коридор, де чекав невідомий шлях і нові випробування

Першим повільно і обережно рушив Макс, його очі насторожено пробігали темний коридор. За ним йшла Віка, тримаючись поруч із стіною, щоб не зачепитися і не видати себе. Потім Кирил і Діма, кожен крок яких відлунював у вузькому проході.

Вони повзли довше, ніж того разу, коли вперше пробиралися цим шляхом. Кожен рух відчувався напружено, як ніби сама церква стежила за ними.

І тут… було тихо. Ні кроків, ні шепоту, ні сторонніх звуків. Лише власне дихання і тихий шурхіт одягу.

Ніхто крім них не рухався, і це давало легке полегшення, але водночас нагадувало: будь-яка помилка може привернути увагу істот. Тиша була підступною, майже живою, і змушувала їх рухатися ще обережніше. 

Віка зітхнула, трохи втомлено оглядаючи темний коридор:
— Ми йдемо більше години…

Кирил глянув на неї і злегка посміхнувся, намагаючись зменшити напруження:
— Це тобі так здається, можливо, всього 20 хвилин.

Діма покрутив головою, трохи роздратовано:
— Та ні! Ми йдемо вже годину!

Макс тихо додав, дивлячись уперед:
— Якщо не більше…

Їхні голоси відлунювали в темному коридорі, нагадуючи, що час тягнеться повільно, а напруга від очікування небезпеки робила кожну хвилину довшою за попередню.

Віка напружено глянула вперед, намагаючись розгледіти кінець коридору, але він нікуди не закінчувався — лише темрява, що тяглася нескінченно. — Він не закінчується..

— І не звужується… — тихо промовив Макс, його голос трохи тремтів.

Вони всі зупинилися на мить, відчуваючи, як холод пробирає тіло. Кожен крок здавався марним, а відчуття безвиході робило повітря ще густішим. Навіть Віка, яка зазвичай намагалася тримати контроль, відчула, що страх стискає її груди.

Тиша була підступною, і вони знали: будь-який звук або рух може привернути увагу того, що чекає у темряві.

Віка тихо шепотіла, тримаючись за стіну:
— Я хочу додому…

Кирил нахилився до неї, ніжно стискаючи плече:
— Тихо, сонце… я тут.

Вони рушили далі. Макс йшов попереду, швидко, але обережно, щоб не видавати себе зайвими звуками.

І нарешті, після довгого, моторошно тягучого шляху, прохід почав звужуватися. Темрява ставала більш ущільненою, стіни ніби обіймали їх з обох боків. Кожен крок тепер вимагав ще більшої обережності.

— Нарешті… — тихо промовив Діма, — наче вихід близько.

І тут, нарешті, через вузький кінець проходу пробився перший промінь сонця. Його тепле світло розрізало темряву коридору, і друзі відчули, як напруження трохи спадає.

Вони обережно вийшли на вуличку, де повітря було свіже, а звуки світу — неначе справжні — повернулися до них.

— Ура! — вигукнула Віка, підстрибуючи від радості і трохи від полегшення.

Макс усміхнувся, а Кирил тихо обійняв Віку, відчуваючи, що на цей момент вони вижили разом. Діма глянув на друзів і лише кивнув: ще одна ніч минула, а вони все ще разом.

Світло сонця, перший за довгу ніч, дало їм надію: можливо, все ще буде добре?

Вийшовши на вулицю, друзі зітхнули з полегшенням і, скинувши свої припаси біля церкви, вирішили трохи розім’ятися після темного, довгого проходу.

Вони пішли на прогулянку, обережно крокуючи між старими будинками та вузькими вулицями. Світло сонця огортало все навколо, роблячи руїни менш страшними, а тишу — трохи більш спокійною.

— Нарешті можна нормально дихати, — тихо сказала Віка, вдихаючи ранкове повітря.
— Так, — погодився Кирил, тримаючи руку поруч із її, — хоч трохи відпочинемо, поки ще є час.

Макс йшов попереду, уважно оглядаючи околиці, а Діма мовчки слідував за групою, обмірковуючи подальші кроки. Для них ця прогулянка була не просто відпочинком — це був маленький ковток нормальності після нічного кошмару.

Коли друзі ступили на вулицю, світло сонця, здавалося, дарувало їм спокій… аж поки їхні очі не впали на жахливу картину.

На землі лежали два тіла — Лія і Аліса. Спершу вони не могли повірити своїм очам, а потім впізнали їх.

Серця Макса, Кирила і Діми стиснулися. Лежачи нерухомо, дівчата виглядали, ніби сплять, але кожна дрібниця кричала про жахливу реальність: обличчя бліді, очі порожні, а тіло холодне.