Таємниці цього місця

Сидячи на холодній підлозі церкви, Віка притискала до себе Кирила, намагаючись відчути хоч якусь опору в цьому мороці.
— Так ось… — тихо почала вона, голос тремтів. — У Аліси були білі плями на руках… там, де були личинки…
Тиша давила на голови, здавалося, то що стіни церкви самі втримують їх у темряві й страху.
— І… — Віка ковтнула важко, намагаючись стримати сльози, — вона сама сказала, що скоро піде… так як їй залишилось недовго… але…
Сльози котилися по її щоках, і вона різко витягла з кишені листок, який тримала у руках. Папір був пожовклим, майже розкришувався від вологи й часу. Вона простягнула його Кирилу.
На листку було чітко написано:
Зараження:
— Білі плями з личинками
— Чорна кров
Віка здригнулася, немов холодний вітер пробіг по спині.
— Ось що… це те, що робить їх такими… — промовила вона тихо, ледве чутно, — і Лія… і Аліса… обидві… вже частково… не люди…
Вона прижалася до Кирила сильніше, тремтячи, а серце билося так, ніби воно мало прорвати грудну клітку. Тиша в церкві стала ще гнітючішою — і важко було сказати, чи це лише мовчання, чи щось із тіней слухає їхній страх.

Кирил обережно притиснув Віку до себе, обіймаючи так, щоб передати хоч краплю спокою.
— Все буде добре, принцеса… — тихо промовив він, голос його звучав впевнено, хоча сам відчував, як страх проникає під шкіру. — Я поряд.
Він нахилився і ніжно поцілував її в щоку. Віку пройняло легке тепло серед мороку, холодної церкви та тяжкості втрат.
Вона тихо схлипнула, все ще стискаючи листок із записом про зараження, але трималася за його руку, відчуваючи, що поки він поряд, хоч трохи легше дихати.

Діма весь цей час мовчки дивився на свої руки, немов на них була відповідь на всі запитання. Він не відводив погляду, його пальці тремтіли, але він не помічав цього. Усередині нього вирувало сум’яття — Лія, яку він кохав, вже не була серед живих. Її посмішка, голос, її присутність… усе це залишилося лише у спогадах.

Максим тихо сидів неподалік, закрившись у собі. Він не звертав уваги на жах навколо — наче йому було легше сховатися всередині власного болю. Його очі дивилися у порожнечу, а думки крутило лише одне: Лія. Тепер її немає, і від цього було так важко дихати.

Віка, притиснута до Кирила, відчувала, як атмосфера в церкві тисне на всіх. Їй хотілося заговорити, сказати хоч слово підтримки, але бачити, як страждають друзі, було майже непідйомним.

Усі мовчали. Кожен занурився у власний біль і шок. Навіть стіни старої церкви здавалися важкими, стискуючи груди. І в цій тиші важко було зрозуміти, що зможуть пережити ще одну ніч серед тих істот.

День тягнувся надзвичайно довго. Час тягнувся повільно, і навіть сонце, яке пробивалося крізь вузькі вікна церкви, здавалося чужим і холодним.
Але серед цієї важкої тиші Максим не сидів склавши руки. Він нишпорив по церкві й довколишній території, знаходив дрібні запаси: кілька банок з водою, крихітні залишки їжі, що змогли зберегтися.
— Тримайте, — тихо промовив він, підносячи знайдене до групи.
Віка зраділа, хоч і тихо:
— Нарешті… хоч щось.
Діма перевірив воду і їжу, переконавшись, що вони безпечні.
— Добре, — промовив він, трохи розслабляючись, — хоч трохи можемо видихнути.
Навіть Кирил, який до цього сидів похмурий і мовчазний, підняв очі і кивнув. Легка надія пробігла через їхній тісний, похмурий простір.
Але позаду них завжди залишався холод і пам’ять про Лію та Алісу, і вони знали: насправді спокою ще довго не буде.

Ніч опустилася на церкву, важка і гнітюча. Повітря було холодним, а тиша — такою густою, що здавалося, ніби сама темрява спостерігає за ними.

Всі сиділи напружені, притиснувшись один до одного, кожен звук здавався загрозливим. Серце билося гучно, відчутно у грудях.

Нарешті на старовинному годиннику пробило 3:55.

Тишу прорізав тихий дзвін — і разом із ним прийшло розуміння: час небезпеки починається.

Віка стискала руку Кирила, стараючись не думати про Лію та Алісу, але холод прокотився тілом.
Діма мовчки перевіряв барикади, переконуючись, що нічого не залишилося неприкритим.
Максим тихо сидів, готовий захищати, але навіть він не міг приховати напруження.

Кожна секунда тягнулася, і всі знали, що від 3:55 до 4:15 істоти будуть нападати, і навіть крихітна помилка може коштувати життя.

Хвилини тяглися, а ніч все ще залишалася моторошно тихою. Кожен звук здавався гучним, серце билося в грудях, і навіть дихання відчувалося занадто голосно.

Раптом хтось тихо постукав по дверях. Всі завмерли, нікого не рухалося.

— Друзі… відкрийте… — пролунав знайомий голос.

Це була Лія.

Віка застигла, очі широко розкриті, спробувала крикнути, але голос застряг у горлі. Діма нахилився до дверей, тремтячими руками тягнучи за ручку.

— Діма! — зупинив його Максим, різко схопивши за плече. — Не можна!

Всі замерли, дивлячись на двері, і серце завмерло: ніхто не знав, що чекає за ними. Лія стояла зовні, а її голос, який колись був джерелом тепла, тепер звучав так моторошно, так чужо, що кожен у церкві відчув холод аж до кісток.

Діма тихо сів на холодну підлогу всередині церкви, притискаючись до друзів. Він глибоко зітхнув, намагаючись заспокоїти серце, що калатало, наче хотіло вирватися з грудей.

Віка обійняла його за руку, тримаючи поруч, а Кирил спостерігав за дверима, де тільки-но стукав голос Лії. Макс мовчки сидів неподалік, стиснувши кулаки, дивлячись у порожнечу, і намагався стримати паніку.

Усередині церкви стояла тиша, важка і густою пеленою, яку ніщо не порушувало. Діма дивився на друзів і розумів: зараз вони залишаються тільки один одному. Ніхто не знав, що чекає за дверима, але втриматися разом — це було їхнє єдине спасіння.