Нові знайомства

Вони йшли далі, і раптом Віка зупинилася, піднявши голову вгору.

— Дівчата… дивіться, — її голос був ледь чутним

Максим глянув на віку. -Ладно..

На другому поверсі, прямо над іконостасом, виднілися старі дерев’яні двері. Вони виглядали важкими й темними, але найбільш дивним було те, що у звичайній церкві там не могло бути жодних дверей.

— Але ж… — прошепотіла Аліса, — у церквах такого не буває. Там має бути тільки галерея чи дзвіниця, але не це…

Макс примружився, вдивляючись:
— Виглядають так, ніби ведуть кудись. але куди? Тут немає сходів.

Двері ніби трохи виблискували від променів сонця, і складалося відчуття, що вони не просто зачинені, а ніби чекають, щоб хтось їх відкрив.

Віка прошепотіла:
— Мені це зовсім не подобається. Якщо цих дверей тут не має бути… значить, вони не для нас.

Аліса обняла себе руками, ніби їй стало холодно:
— Або саме для нас…

Тиша знову нависла важким покривалом.

Троє різко обернулися — серце Віки аж підскочило від несподіванки. У тиші церкви кроки здавалися надто гучними.

Та замість істоти в проході з’явилися їхні друзі — Кирил, Лія й Діма. Вони виглядали сонними, очі ще не звикли до світла, рухи були повільні.

— Ви що тут робите?.. — позіхнув Кирил, розтираючи очі. — Ми прокинулися, а вас нема.

— Ми… вирішили глянути церкву, — тихо відповів Макс, ніби виправдовуючись.

Лія підійшла ближче, підняла голову й також помітила двері на другому поверсі.
— Що це таке?.. — її голос злегка затремтів. — Там же не мало бути дверей…

Діма зупинився, спершу мовчки дивлячись угору, а потім тихо промовив:
— Ні. Їх там точно не було вчора.

Повітря наче знову стало важчим, а від дверей тягнуло холодом.

Лія, тримаючись за живіт, озирнулася на всіх:
Лія: нам треба знайти їжу, а то ми так довго не протягнемо.

Віка підтакнула, нервово оглядаючи темні стіни церкви:
Віка: так, і ще думати, як вибратись звідси.

Діма знизав плечима, але його голос прозвучав напрочуд холодно:
Діма: з цим проблем немає. Нам тут треба пробути ще шість днів…

Усі різко обернулися до нього.

Кирил: що?!
Аліса (разом з Вікою): чому?
Максим: якого біса ти так впевнений?

Діма повільно зітхнув і підійшов ближче до вікна, за яким все ще темно.
Діма: я ж сказав — я був у церкві, в бібліотеці. Там старі записи… і я натрапив на книгу. Там описувалося, що цей… прохід відкривається тільки сім ночей поспіль. Якщо ми протримаємось цей час, у нас буде шанс вийти. Якщо ні — ми залишимось тут назавжди.

Запала тиша. Хтось важко проковтнув слину.

Віка: сім днів?.. ти серйозно?
Кирил: і що, весь цей час ми маємо сидіти тут, у цьому проклятому місці, без їжі, без сну, з цими… тварями?
Аліса: це ж неможливо…

Діма подивився на них похмуро:
Діма: можливо. Іншого вибору в нас немає.

Максим з матюком вдарив кулаком по лавці, від чого стара деревина тріснула.

Максим: чудово. Просто чудово. Сім днів у пеклі.

Лія відвернулася, щоб приховати сльози, а Віка взяла її за руку

Лія: і ти мені нічого не сказав?..

Лія (з гнівом, але в голосі чути тремтіння): і ти мені нічого не сказав?..
Вона дивилась на Діму так, ніби от-от розплачеться чи кинеться на нього.

Діма (стискаючи кулаки, намагається пояснити): але вони будуть все слабішими з кожною ніччю.
Він перевів погляд на підлогу й додав тихо, майже шепотом:
Діма: але період завжди буде один і той самий… з 3:55 до 4:15.

Усі переглянулися. Холод пробіг по спинах.

Лія відкрила рота, щоб щось сказати, але слова застрягли в горлі. Вона різко відвернулася і промовчала, стискаючи руки так, що побіліли пальці.

Лія кинула різкий, повний образи й розпачу погляд на Діму, після чого рвучко розвернулась і вибігла з церкви на вулицю. Двері голосно грюкнули, відлуння розлетілося порожнім приміщенням.

Віка: Ліє, стій! — крикнула вона й теж кинулася слідом.

Усередині всі застигли.

Кирил (зневажливо, махнувши рукою): чудово… зараз ще й їх загубимо.

Він рвучко підскочив і вибіг за дівчатами, але варто було йому вибігти на холодне повітря — перед ним була порожня вулиця. Ні Лії, ні Віки. Ні слідів, ні тіней, тільки туман, що стелився низько над землею.

Кирил (озираючись, стискаючи зуби): та якого біса?..

Він зробив кілька кроків уперед, вдивляючись у морок, але дівчат уже й сліду не було..

Дівчата мчали вузькою стежкою, не озираючись назад. Вітер бив у лице, гілки чіпляли одяг, земля під ногами була нерівною.

Раптом Лія перечепилася об корінь і з криком впала на землю.

Віка миттєво зупинилася, присіла біля неї, обіймаючи за плечі:
— Боже… Лія, сонце, ти чого побігла?

Лія підняла на неї очі, повні сліз.
— Я… — голос зірвався, і вона розплакалася, захлинаючись від образи й страху.

Віка розгублено дивилася на подругу, потім озирнулася навкруги. Те, що вона побачила, змусило її серце стиснутися.
Навколо стелився туман, густий і холодний. Височіли дерева з темними стовбурами. Пташиного співу не було — тільки тривожна тиша.

— Де ми?.. — прошепотіла вона, ніби боялася, що хтось почує. — Ліс?..

Лія, здригнувшись, теж озирнулася й схлипнула:
— А… ми в лісі за церквою?..

Дівчата важко встали з сирої, холодної землі. Одяг прилипав, ноги мерзли.
Лія витерла сльози долонею й, озираючись на темний туман, прошепотіла:
— Куди нам йти?..
Віка кивнула, розгублено вдивляючись у хаос дерев:
— Не знаю…
І раптом… з глибини лісу почувся голос. Теплий, рідний, знайомий.
— Лія… доню… йди до мене…
Лія завмерла. Це був голос її матері. Її очі розширилися, а тіло наче налилось свинцем.
А з іншого боку пролунав ще один голос — чоловічий, впевнений.
— Лія, сюди!
Віка різко обернулася.
— Що за… — у неї пересохло в горлі.
Лія, немов під гіпнозом, почала йти вперед, у глибину лісу, не чуючи нічого довкола.
Віка злякано кинулася до неї, схопила за руку, намагаючись втримати:
— ЛІЯ! Зупинись! Це не справжнє! — вона тягнула, смикала, але Лія ніби окам’яніла. Крок за кроком вона йшла вперед, а Вікині руки ковзали по її пальцях.
Раптом між деревами почувся тупіт. З темряви вирвався Кирил, переляканий, ще захеканий.
— Що таке?! — він схопив Віку за плече.
Віка ледве не зірвалась на крик:
— Лія! Вона йде на голос! Я не розумію чому, вона мене не чує!
Кирил подивився на Лію, яка вже майже зникала в тумані, і його обличчя різко зблідло.