Нове життя чи ілюзія?

Компанія друзів шла по старим вуличкам, як раптом..

Дівчина лежала на мокрій землі, її обличчя було бліде, ніби вимите з крові. Губи потріскані, очі заплющені. Одяг на ній був розірваний і в багні, на руках виднілися глибокі подряпини, немов від пазурів.

Віка різко відступила на крок назад, прикривши рот:
— Боже… вона мертва?…

Лія присіла біля неї, торкнулася шиї — ледве відчутний пульс.
— Вона жива… але зовсім слабка…

Кирил озирнувся по сторонах, стискаючи кулаки:
— А якщо це пастка?.. Раптом вона одна з них?

Макс, нахилившись, похитав головою:
— Та ні… подивіться. Це звичайна людина. Вона постраждала від тих тварюк.

У цей момент дівчина раптом здригнулася й ледь чутно прошепотіла:
— …не… лишайте мене тут… вони… повернуться…

В її голосі був такий відчай, що мороз пробіг по шкірі.

Діма зупинився трохи осторонь, дивлячись на дівчину. Його погляд був насторожений, але водночас у ньому світилась тривога.

— Ребят?.. — тихо промовив він, обертаючись до інших. — Ви самі бачите… Вона ледь жива. Але якщо це пастка, ми всі під загрозою.

Віка відразу заперечила, голос зривався на крик:
— Та яка пастка?! Ти що, не чуєш? Вона просить допомоги! Ми ж не можемо просто піти й лишити її тут, помирати серед цього жаху!

Кирил підняв руки, наче відгороджуючись від суперечки:
— А якщо через неї нас і знайдуть ці… тварі? Ми і так на волосині висимо!

Лія, притискаючи руку до серця, подивилася на дівчину й майже зі сльозами прошепотіла:
— Вона зовсім молода… така, як ми… Якби це хтось із нас лежав тут, ви б теж хотіли, щоб нас кинули?

Макс важко зітхнув, дивлячись на Діму:
— Твоя церква, твої книжки, твої правила… Ти скажи, що робити. Ми беремо її чи ні?

Дівчина знову тихо застогнала, наче відчуваючи, що рішення приймається просто зараз.

Діма: в книзі не було сказано що вони можуть ставати людьми.. 

Дівчина лежала на холодній, сирій землі, її тіло було майже безпорадне. Віка схопила Лію за руку, намагаючись втримати себе від паніки, а Діма, напружено стоячи поряд, дивився на неї, оцінюючи ситуацію.

— Кирил… — тихо промовила Віка, — допоможи її підняти.

Кирил крокнув уперед. Його руки міцно охопили плечі дівчини, а Макс взяв її за ноги. Лія опустилася на коліна біля голови, обережно підтримуючи шию, щоб не завдати шкоди.

— Готово? — запитав Кирил, стискаючи кулаки й відчуваючи вагу дівчини.

— Тримайте її рівно, — додав Діма, відсунувшись трохи назад, готовий будь-якої миті захистити їх святими краплями води.

Разом вони підняли дівчину. Її тіло було легким, але зовсім безсилим, немов вона не могла самостійно триматися на ногах. Кирил нахилився трохи вперед, напружуючи спину, щоб підтримати вагу, а Макс підстрахував його ззаду.

— Тримайтеся, не падайте… — шепотів Кирил, обертаючись на друзів, щоб переконатися, що ніхто не відстає.

Віка притиснула Лію ближче до себе, її серце калатало від страху, але вона мовчки підтримувала рух групи вперед. Діма попереджав:

— Повільно, без різких рухів… вони чують страх, а якщо відчути паніку — нас наздоженуть.

Друзі крок за кроком рушили темним коридором, тримаючи дівчину між собою. Її слабке дихання відчувалося на їхніх руках, і кожен крок здавався небезпечним. Туман, сирість і гулкий звук власних кроків створювали відчуття, що істоти зовсім поруч, лише чекають моменту, щоб атакувати.

Кирил напружено дивився вперед, ніби прокладаючи шлях усім, і тихо промовив:
— Лише до церкви… тримайтеся… ми не можемо зупинятися.

Всі розуміли: будь-яка помилка зараз може коштувати їм життя, але вони разом продовжували рух, підтримуючи дівчину і сподіваючись, що світло церкви вже зовсім поруч.

Вони нарешті дійшли до церкви. Старі дерев’яні двері стояли відкриті, а всередині відчувалася тиша і легке тепло свічок.

Кирил обережно переступив поріг, тримаючи дівчину, Макс слідом підтримував ноги, Лія обережно опустила її голову на землю, а Віка прижалася до Лії, ще не відходячи від страху.

Діма швидко перевірив двері — вони надійно закривалися і вже не можна було побачити темний коридор позаду.

— Добре, ми всередині, — промовив Діма, — тепер головне, щоб вона прийшла до тями.

Дівчина слабко ворухнулася, її очі злегка відкрилися, але вони ще були туманними і неспокійними. Вона тихо зітхнула, намагаючись сказати щось, але голос був ледве чутний.

Віка, нахилившись ближче:
— Тобі не боляче? Ти жива… все буде добре.

Світло свічок кидало теплі відблиски на кам’яну підлогу, а холод і небезпека зовні наче залишилися за стінами церкви. Але Діма знав — це лише тимчасовий спокій. Істоти не сплять назавжди, а попереду ще багато небезпек.

— Добре, — сказав Діма, — зараз ми дамо їй відпочити. Після цього вирішимо, куди рухатися далі.

Друзі зітхнули з полегшенням, але напруження не спадало: усі знали, що це лише коротка пауза перед тим, що чекає на них далі.

Діма озирнувся на Віку та Кирила, його погляд був серйозним:

— Віка і Кирил, ви залишаєтеся тут, — промовив він твердо. — Я та Лія підемо читати рукописи. Нам потрібно зрозуміти, що з цим місцем і як убезпечити вас усіх. А Макс.. а він хай спить, за ним тоже приглянете, якщо що будіть його 

Віка здивовано підняла брови:
— Тільки ми? А якщо щось станеться?

— Ми повернемося швидко, — відповів Діма, — але нам потрібно знати більше про ці тварі та про те, чому вони тут. Ви тут у безпеці: церква — єдине місце, куди вони не можуть проникнути.

Кирил нахилився до дівчини, що ще лежала на підлозі, і обережно промовив:
— Спокійно, ми тут, поки вони не повернуться.

Дівчина слабо кивнула, ще не оговтавшись після пережитого.

Лія кивнула Дімі:
— Гаразд… йдемо, але швидко.