По ту сторону стіни

Коридор тягнувся довгим і вузьким проходом, стіни були вогкі, а з тріщин сочилася волога. Кожен крок лунав відлунням, і це відлуння здавалося надто гучним у цій тиші.

Віка притиснулась ближче до Лії, її голос тремтів:
— Мені не подобається це місце… ніби воно живе.

Кирил озирнувся назад, ковтаючи слину:
— А чого там позаду темнішає?..

Макс нахилив голову, вдивляючись у тіні:
— Тихо. Ідіть швидше, не зупиняйтесь.

Десь попереду пролунав легкий стукіт, ніби хтось упустив камінчик чи подряпав по каменю.

Лія завмерла:
— Ви чули?..

Коридор здавався нескінченним, і що далі вони йшли, то більше тиснув на них страх, ніби самі стіни дивилися на них.

Коридор тягнувся довгим і вузьким проходом, стіни були вогкі, а з тріщин сочилася волога. Кожен крок лунав відлунням, і це відлуння здавалося надто гучним у цій тиші.

Віка притиснулась ближче до Лії, її голос тремтів:
— Мені не подобається це місце… ніби воно живе.

Кирил озирнувся назад, ковтаючи слину:
— А чого там позаду темнішає?..

Макс нахилив голову, вдивляючись у тіні:
— Тихо. Ідіть швидше, не зупиняйтесь.

Десь попереду пролунав легкий стукіт, ніби хтось упустив камінчик чи подряпав по каменю.

Лія завмерла:
— Ви чули?..

Коридор здавався нескінченним, і що далі вони йшли, то більше тиснув на них страх, ніби самі стіни дивилися на них.

Вони йшли все далі й далі, але стіни лишались однаково сирими, темними, а кам’яна підлога під ногами наче повторювалася знову і знову.

Віка раптом спинилась, озирнулась назад і шепнула:
— Стоп… ми ж уже проходили цей уламок стіни… бачите, той самий тріснутий камінь!

Кирил зблід, вдивляючись:
— Ти хочеш сказати, що ми ходимо по колу?..

Лія міцніше стискала руку Віки, її голос тремтів:
— Але ж… ми йшли тільки вперед. Ми навіть не повертали.

Тиша стала гнітючою. Здавалося, що коридор не просто довгий, а грається з ними.

І тут далеко позаду почувся гулкий звук — кроки. Повільні, важкі, вони наближалися.

Макс стишено вилаявся:
— Це вже не смішно…

Кроки позаду ставали все гучнішими. Спершу повільні, тягучі, а тепер — швидші, важкі удари об камінь, ніби хтось величезний поспішав за ними.

Віка задихано прошепотіла:
— Воно ближче… швидше, швидше!

Вони кинулися вперед, але коридор не змінювався: ті ж самі тріщини на стінах, ті ж вологі камені. Паніка почала стискати груди.

Кирил озирнувся й на мить побачив у темряві дві білі плями — очі, що світилися й дивилися прямо на нього. Він аж закричав:
— Воно тут!

Кроки тепер уже лунали майже поруч, холодний вітер наче торкався їхніх спин.

І раптом попереду — слабке тремтливе світло, мов від свічки чи лампи.

Лія схопила Віку за руку ще міцніше:
— Дивіться! Там вихід!..

Але коридор стискався, і щоб дістатися світла, доведеться йти навприсядки, майже повзком.

Вони пригнулися й рушили далі, але світло залишалося все так само далеко, ніби знущалося з них. А кроки позаду вже перетворилися на шарудіння і подряпини, ніби істота не йшла, а повзла по стінах і стелі, пересуваючись швидко, як павук.

Віка відчула, як щось холодне торкнулося її плеча. Вона скрикнула й рвонула вперед, але, озирнувшись, побачила лише темряву.

Кирил, майже пошепки, але з криком у голосі:
— Воно за нами! Я бачив… його руки! Вони до самої підлоги дістають!..

Коридор почав стискатися ще більше, тепер їм доводилося нахилятися, ковзати між вологими стінами. В повітрі стояв гнилий запах болота.

Раптом позаду пролунав низький, протяжний рев, від якого земля під ногами ніби задрижала.

Лія мало не заплакала:
— Воно зовсім близько…

І в цю ж мить над їхніми головами з темряви звисла довга бліда рука з гострими пальцями, що майже торкнулась волосся Макса.

Віка різко обернулася, ніби всупереч інстинкту, який кричав «не дивись!».

У темряві вона побачила істоту повністю. Її тіло було зігнуте навпіл, воно пересувалося одночасно на руках і ногах, ніби якийсь викривлений хижак. Шкіра бліда, місцями потріскана, без жодного волосся. Очі — молочно-білі, світилися самі по собі. А рот… рот був надто великий, розтягнутий до вух, із чорними зубами, схожими на уламки скла.

Віка заклякла, ноги здерев’яніли. Їй здалося, що істота теж на мить завмерла, вдивляючись просто в неї, і куточки рота поповзли вгору у потворній подобі посмішки.

Віка зірвалася на крик:
— БІЖІТЬ!!!

Істота різко зірвалася з місця, її руки й ноги забили по каменю з неймовірною швидкістю, від чого коридор задрижав.

Світло попереду тепер почало миготіти яскравіше, ніби кликало їх.

Істота рвонула вперед, але коридор ставав дедалі вужчим. Її викривлене тіло почало застрягати між стінами — кістки тріщали, шкіра рвалася об камінь, та вона все одно тягнулася довгими руками вперед, кігті скреготали по підлозі, залишаючи глибокі сліди.

Віка впала навкарачки й кричала:
— ШВИДШЕ! ПОВЗІТЬ!

Кирил тягнув Лію, яка майже втратила сили, а Макс штовхав їх уперед. Позаду чувся огидний хрип і рик істоти, але вона вже не могла просунутися далі — стіни немов замкнули її в пастці.

Її очі палали білим, і вона вивернула голову під неприродним кутом, стежачи за ними, поки вони тягнулися вперед до світла.

Коридор вів далі, і світло вже було зовсім поруч — тепер воно виглядало як вузький прямокутник дверей.