Галюцинація чи явність

Коли важкі двері церкви відчинилися, друзі ступили назовні — і завмерли.

Село, яке вночі виглядало тихим, хоч і моторошним, тепер було зовсім іншим. Усі будинки стояли похилені, з обваленими дахами, чорними проваленими вікнами. Десь в’юнився бур’ян, крізь який пробивалося блякле ранкове сонце. Там, де вчора виднілися акуратні хатини, тепер були лише руїни.

Дорога була потріскана, подекуди заросла травою. Село виглядало покинутим уже десятки років.

Віка ошелешено прошепотіла:
— Це… те саме місце?

Кирил обертався довкола, з жахом роздивляючись стіни, які ще вчора здавалися цілими:
— Я не розумію… Вночі тут були люди. Ми бачили їх!

Лія тремтячим голосом:
— Може… це і є їхня ілюзія?.. Вночі — одне, вдень — інше…

Діма нахилився й підняв зі землі старий, іржавий хрестик. Він гірко всміхнувся:
— Ні, це не ілюзія. Це прокляття. І ми тепер у ньому.

Вітер зрушив сухе листя, і в тиші здалося, ніби хтось десь далеко прошепотів їхні імена

Діма повільно обійшов церкву. Його кроки відбивалися порожнім глухим звуком, немов він ішов по кладовищу. Каміння біля стін було поросле мохом, тріщини розходилися від фундаменту вгору, а штукатурка шматками осипалася, оголюючи сірий камінь.

Вночі ця церква виглядала майже живою — світло свічок, затишок, тепло. А тепер… вона була старою, занедбаною, такою ж, як і все село.

Діма торкнувся стіни, і під пальцями залишився шар пилу та сухої штукатурки. Він тихо сказав сам до себе:
— Наче все це… було лише сном.

З боку вівтаря він помітив вікно, скло якого давно вибите. На кам’яному підвіконні лежала купа сухого листя й кістки маленьких тварин.

До нього підійшла Віка, оглядаючись довкола:
— Діма… воно ж не може так змінюватися. Ночі — одне, день — інше. Це ненормально.

Діма гірко всміхнувся:
— Тут нічого нормального немає. І якщо ми не зрозуміємо, що відбувається, то залишимося тут назавжди.

В цей момент десь неподалік пролунав різкий тріск, ніби щось важке впало на землю чи зламало суху гілку. Друзі одночасно обернулися в той бік…

Лія насторожено глянула на нього:
— А якщо це пастка?..

Віка знервовано озирнулася навколо, стискаючи руки:
— Та ну, подивіться! Це взагалі не те село, яке ми бачили вночі…

Діма підійшов до заржавілих воріт біля церкви. Вони були важкі, облізлі, з поламаними хрестами. Він торкнувся — метал заскрипів так, ніби не рухався десятки років.

— Священик писав, що треба вийти до світанку… Інакше ми тут застрянемо, — тихо промовив він, ковтаючи слину.

З глибини села повіяв холодний вітер, наче хтось невидимий стежив за ними.

Макс зробив крок уперед і штовхнув старі двері церкви. Метал скрипнув, деревина скреготіла, а важкі ворота повільно почали відчинятися.

Лія затримала подих, її пальці вчепилися в рукав Віки:
— Будьте обережні…

Віка підскочила ближче, стискаючи руку Лії, і поглядала на темряву, що розстелялася перед ними.

Діма повільно йшов за ними, тримаючи пляшечку зі святою водою на готовності:
— Пам’ятайте… не зупинятися. Просто йдемо прямо.

Як тільки двері відчинилися повністю, холодний вітер знову повів запах гнили й туману. Перед ними простяглася знайома вулиця… але такою її вже не впізнати: похилені будинки, обвалені дахи, скелясті стежки, де раніше була рівна дорога.

Кирил нервово прошепотів:
— Виходимо чи ще почекаємо?..

Істоти з туману десь на відстані тихо шурхотіли, якби чекали їхнього кроку…

Діма зупинився і обернувся назад на церкву. Світло свічок тепер ледве проглядало крізь старі, облізлі вікна, тіні від високих склепінь довго витягалися на порожню землю.

— Чекайте… — сказав він тихо, майже шепотом.

Всі зупинилися, прислухаючись. Хоч ззовні вже чути було лише легкий вітер, відчуття небезпеки не залишало їх. Діма підняв пляшечку зі святою водою, стискаючи її кулаком.

— Ми повинні бути обережні… — додав він, дивлячись, як тіні від воріт церкви рухаються, ніби хтось спостерігає.

Віка міцніше прижалася до Лії, відчуваючи, що навіть зараз, на світлі ранку, спокій — лише тимчасовий.

Діма озирнувся на друзів і тихо промовив:
— Тут є інший вихід.

Він підійшов до стіни церкви й показав на маленькі дерев’яні дверцята, заховані за старими колодами й плющем.

— Вони вузькі… — додав Діма. — Туди можна залізти тільки, якщо пригнешся.

Віка здивовано підняла брови:
— Ти серйозно? Нам треба пролізти там усім?

Кирил пробив руками місце біля дверей, нахилився і перевірив простір:
— Так, якщо ми будемо повільно, можна пройти. Але одразу після нас тварі можуть наблизитися…

Лія озирнулася на інших, нервово ковтнувши:
— Ну… якщо це наш шанс вижити — треба ризикнути.

Макс скептично похитав головою:
— Здається, краще так, ніж залишатися серед цього… мотлоху.

Діма нахилився першим і, обережно просунувшись, показав всім, як правильно пролізти.

Діма першим просунувся крізь вузькі дверцята, пригнувшись.

— Я чекаю з іншої сторони! — крикнув він, коли всі зупинилися біля входу.

Віка глибоко вдихнула, стискаючи кулаки:
— Ну що… по черзі?

Лія нервово кивнула, пригинаючись і ковзаючи крізь двері.

Кирил ухопився за края дверей, спробував втиснутись, трохи застряг, і ледве пробрався всередину.

Макс останнім подивився назад на церкву — порожні вікна, старі ворота, туман, де ще вчора лякали істоти, — і зітхнув:
— Якщо там щось чекатиме, то… хай вже буде.

Коли всі пролізли, Діма піднявся, закрив двері й глянув на друзів:
— Добре, ми всередині. Тепер головне — не шуміти і рухатися далі.