Допомога.

Істота вже майже торкалася їхніх облич довгими кістлявими пальцями, коли раптом на неї полився струмінь святої води. Вона заверещала, так, що заломило у вухах, і, вигнувшись у неприродній позі, кинулася геть у туман, залишивши за собою сморід мокрої гнилі.
Друзі ще кілька секунд стояли, не вірячи, що живі.
Віка з розширеними очима:
— ДІМА! Ти де був?!
З тіні вийшов Діма, у руках тримав маленьку пляшечку з водою, ще краплі стікали з його пальців. Він дихав важко, але на обличчі була рішучість.
Діма тихо, але твердо:
— Тихо… Я ще на площі… втік до церкви. Знайшов старі книги, читав про цих тварей… і, знаєте, вперше захотів повірити. Бо тільки святе їх стримує.
Кирил із сарказмом, але голос зривається:
— От тепер точно віримо…
Лія підійшла ближче, майже шепотом:
— То… значить, ми можемо захиститися?
Діма стиснув пляшечку й подивився на друзів:
— Можемо. Але ненадовго. І вони це вже знають.
З туману долинув протяжний рев — не один, а кілька голосів. Здавалося, що ціла зграя рухається в їхньому напрямку.

Компанія швидко рушила за Дімою, намагаючись не дивитися в бік туману, з якого вже чулося чиєсь хрипке сопіння. Ноги самі несли вперед, і кожен боявся навіть озирнутися.
Діма, озираючись на друзів, говорив тихо, але чітко:
— Так, пішли в церкву. Туди вони не можуть зайти.
Слова трохи заспокоїли, але водночас і змусили серця битися швидше.
По дорозі, коли вулиці здавалися порожніми, а старі вікна будинків дивилися чорними очницями, Діма заговорив знову:
— Я знайшов записи… Там було сказано: з 23:00 по 7:00 ніхто звідси не може вийти. Ні з села, ні з цього… місця. Але є виняток. — Він підняв погляд на вежу церкви, яка вже виринала з туману. — Вийти можна тільки через церкву.
Віка задихано прошепотіла:
— І ти впевнений у цьому?
Діма кивнув, стискаючи пляшечку з водою так сильно, що кісточки побіліли:
— Я бачив старі записи священика. Вони всі намагалися вибратися. І тільки ті, хто ховався в церкві до ранку — залишалися живими.
У цей момент із-за покинутого будинку щось глухо гупнуло, немов упала важка дерев’яна балка. Всі здригнулися.
Кирил зціпив зуби:
— Добре. Але якщо там виявиться ще щось — я перший звідти втечу.
Макс пирхнув:
— І прямо в пащу тих істот? Дуже розумно…
Вони наближалися до церкви. Важкі двері височіли перед ними, наче єдина надія на спасіння.

Важкі двері церкви з глухим скрипом відчинилися. Друзі зайшли всередину — і їх одразу накрила тиша. Не мертва, як на площі, а якась інша… спокійна.

Тут пахло старим воском, деревом і ладаном. Лунке відлуння їхніх кроків губилося під високими склепіннями. Свічки, що стояли біля ікон, дивом горіли, відкидаючи тепле світло, немов хтось щойно їх запалив.

Віка обережно прошепотіла:
— Тут… затишно. Наче й справді безпечно.

Лія притулилася до стіни й ковтнула повітря, немов уперше за довгий час:
— Я думала, що зійду з розуму… але тут… спокійно…

Кирил, оглядаючи простір, трохи нервово посміхнувся:
— Якщо чесно, навіть не віриться. Надворі кошмар, а тут — як інший світ.

Діма повільно підійшов до вівтаря, перехрестився й поклав пляшечку зі святою водою перед іконою:
— Це єдине місце, куди вони не можуть увійти. І єдине місце, де ми можемо дочекатися ранку.

Здавалося, ніби стіни церкви самі тримають зло назовні. Та все одно, у глибині темних кутків відчувалося щось приховане, ніби тут теж є таємниця, яку друзі ще не знають.

Минуло кілька годин. У церкві панувала тиша, лише потріскування свічок зрідка розбивало спокій. Друзі сиділи хто де: Лія майже задрімала, Віка притискала коліна до грудей, Кирил із Максом час від часу сперечалися пошепки, а Діма не відходив від вівтаря.

Та раптом ззовні почулося важке сопіння. Потім — глухе гуп. Наче хтось великий вдарив по дверях.

Усі здригнулися.

— Вони… тут? — прошепотіла Лія, і голос у неї зірвався.

За дверима пролунало виття, потім рев, від якого навіть стіни здригнулися. Істоти дряпали дерево, скреготіли, наче хотіли вирватися всередину.

Віка схопила Діму за руку:
— Ти ж казав, вони не можуть зайти!

Діма напружено дивився на двері, шепочучи собі під ніс якусь молитву:
— Не можуть… якщо ми будемо вірити. Якщо ми не злякаємося. Страх відкриває їм шлях…

Ще один глухий удар змусив свічки затремтіти. Надворі пролунало кілька різних голосів, злившись у моторошний хор. Здавалося, ніби сама темрява хоче пролізти крізь двері.

Кирил стиха, але з відчаєм:
— А якщо вони все ж таки зайдуть?..

Діма твердо, хоч і з тремтінням у голосі, промовив:
— Не зайдуть.

Його очі не відривалися від дверей, які здригалися від ударів.

Віка не витримала, сіла ближче до Лії й міцно прижалася до неї. Її пальці тремтіли, вона ледь стримувала сльози.

Лія поклала руку їй на спину, намагаючись заспокоїти, хоча й сама відчувала, як серце б’ється, немов хоче вирватися з грудей.

Ззовні пролунало ще одне ревіння, таке гучне, що у вікнах задзвеніло скло. Та після цього все стихло. Наче істоти стояли зовсім поруч, дихали, але більше не намагалися зламати двері.

У церкві стало ще тихіше. Чути було тільки, як у когось із друзів перехоплює подих.

Кирил пошепки:
— Вони чекають…

Макс нахилив голову, його голос був глухим:
— Вони знають, що ми тут.

Свічки продовжували горіти, їхнє тремтливе світло відганяло темряву, але кожен розумів: за цими стінами, у тумані, стоїть смерть і просто… чекає.

Вони сиділи довго. Здавалося, минули не години, а цілі вічності. Тиша розривалася лише інколи — глухим кроком за дверима чи протяжним ревінням, від якого мороз біг по шкірі.

Ніхто не говорив. Усі мовчки дивилися на свічки, боячись навіть моргнути.