Допомога чи паска?

Компанія зразу зрозуміла, що щось не так. Наче будинок і виглядав затишним, зі старими меблями, теплим світлом лампи й запахом дров, та в повітрі висів дивний холод.

Лія обережно сіла на край лавки й прошепотіла:
— Ви відчуваєте?.. Тут… якось дивно.

Макс нервово пройшовся кімнатою й торкнувся стіни:
— Так, ніби хата жива. Тихо, але… слухає нас.

Кирило глянув у вікно — і відчув, як по спині пробіг мороз. У темряві, біля краю лісу, щось ворухнулося. Наче тінь, довга й тонка, на мить відокремилася від дерев і зникла.

— Антон сказав, що вони сплять… — пробурмотів він, стискаючи кулаки. — Але чому я бачу рух?

Віка не відпускала руки Лії, її голос тремтів:
— Мені здається… Антон щось не договорив.

Будинок, який мав стати притулком, раптом перетворився на пастку, і кожен почав відчувати — небезпека зовсім поруч.

Віка різко встала й оглянула кімнату. Стіни були голі, в кутку стояла стара піч, кілька поламаних стільців і стіл, а замість нормального дивана чи ліжка — просто розкидані снопи сіна, накриті грубою тканиною.
— Ви зараз серйозно? — голос її лунав майже криком, хоча вона намагалася говорити тихо. — Він пішов на болото, а вдома в нього… навіть дивана чи ліжка немає! Лише це… — вона вказала на сіно. — Це взагалі хата чи якась пастка?
Лія злякано ковзнула поглядом по кімнаті, стискаючи пальці.
— Може, він… бідний?
— Та ну, — перебив Кирило, хмурячись. — Тут щось не так. Чоловік живе біля тварей, знає всі правила, але тримає нас у хаті без жодних зручностей?
Макс підійшов до дверей і смикнув ручку — замок тримав міцно.
— А ще двері замкнув. Ми ж навіть не зможемо вийти, якщо щось станеться.
Тиша в хаті стала важчою. Здавалося, самі стіни стежать за ними.

Віка рішуче підійшла до вікна. Серце калатало в грудях, але нерішучість уже зникла — страх змінився злістю.

— Тоді так вийдем, — сказала вона і різко смикнула засув.

Старе вікно з легким скрипом відчинилося, і в кімнату одразу вдерлося холодне нічне повітря. Разом із ним — запах болота, важкий і вогкий, ніби щось гниле дихало прямо в обличчя.

— Ти що робиш?! — тихо вигукнула Лія, відступаючи назад. — Якщо нас побачать…

— Краще ризикнути, ніж чекати тут, поки Антон повернеться з «роботи»! — відрізала Віка.

Кирило підійшов ближче й виглянув назовні. Вулиця була порожня, будинки стояли темні, як тіні, лише десь далеко гойдалися чорні верхівки дерев.

— Наче тихо, — прошепотів він. — Але… не подобається мені цей запах.

Макс наблизився, подивився на інших і знизав плечима:
— Ну, якщо виходити — то зараз. Бо щось підказує: якщо залишимося, пошкодуємо.

Віка вже закинула ногу на підвіконня, готова вистрибнути першою.

Віка швидко вислизнула у вікно й приземлилася на вологу землю. Сіро-чорна трава хруснула під ногами. Вона озирнулася й махнула рукою:
— Давайте швидше!

Кирило виліз слідом, допоміг Лії вибратися, потім підтягнув Макса. Коли всі вже стояли на вулиці, тиша навколо здалася ще гнітючішою, ніж у хаті.

— Куди тепер? — запитала Лія, стискаючи плечі.

— Подалі від болота, — відповів Макс. — Якщо він справді туди пішов, значить, там нічого хорошого немає.

Вони рушили вузькою вуличкою між темними будинками. Вікна дивилися на них чорними проваллями, ніби хтось спостерігав. Повітря було важке, кожен крок луною відбивався в тиші.

Раптом Кирило різко підняв руку:
— Стій!

У темряві, на перехресті попереду, щось промайнуло. Довга тінь, що рухалася неприродно швидко, немов торкаючись і землі, і стін будинків одночасно.

— Ви бачили?.. — прошепотіла Віка.

— Бачив, — голос Кирила тремтів. — І це не людина.

Вони завмерли, а потім почули тихе шурхотіння з боку болота. Воно наближалося.

Друзі вискочили на вулицю й, інстинктивно, кинулися бігти до лісу. Але пробігши кількадесят метрів, різко зупинилися.
Перед ними — нічого. Ніякого лісу. Тільки густий туман, що стелився над землею, і в ньому — порожнеча. Земля обривалася, ніби світ закінчився саме тут.
Віка закричала:
— Що за чортівня?! Тут же був ліс!
Кирил трусив головою, дивлячись у білу безодню:
— Це… це неможливо. Я ж бачив дерева, ще коли ми йшли сюди!
Лія почала важко дихати, у голосі тремтів панічний страх:
— Ми… ми в пастці… ми навіть не в селі…
Макс стиснув кулаки, намагаючись тримати себе в руках, але його голос зрадницьки зірвався:
— Значить, це місце… воно міняється! Те, що ми бачили — було ілюзією!
Туман повільно загусав, і з нього почав долинати хрипкий звук… схожий на чиєсь дихання

Віка озирнулася, голос у неї тремтів:
— Ребят… а Діма де?

Всі різко завмерли.

Кирил нахмурився, почав крутитися на місці:
— Тільки що ж був поруч! Я бачив його, коли ми виходили з хати Антона!

Лія схопила себе за голову, на очах виступили сльози:
— Він не виходив з нами… чи виходив?.. Я… я не пам’ятаю…

Макс холодно прошепотів, дивлячись у туман:
— Може, він десь зупинився .. Поки ми шукали вихід…

З туману раптом долинув тихий звук, схожий на крик, але задушений, немов із глибини землі:
— …допоможіть…

Компанія кинулася вперед, на звук. Їхні кроки глухо відбивалися в тумані, і кожен відчував, як холод пробирається крізь шкіру, стискає легені.

Віка бігла попереду й кричала:
— Діма! Тримайся, ми йдемо!

Крик луною рознісся довкола, але відповіді не було. Лише той самий стогін, який то віддалявся, то звучав зовсім поруч.

Кирил озирнувся, блідий:
— Він наче… рухається в різні боки. Як це можливо?..

Лія майже ридала:
— Я чую його прямо за нами!

У цей момент щось чорне й різке майнуло збоку. Туман розійшовся, і на мить вони побачили постать. Вона була схожа на людину… але руки були ненормально довгі, очі світилися кривавим світлом.