Поворот не туди

Віка завмерла, втупившись у ті червоні точки між деревами. Її голос зірвався на шепіт, але він прозвучав надто гучно у мертвій тиші:
— Що це?..
Ніхто не відповів одразу. Ліхтар у руках Діми злегка тремтів, промінь світла ковзнув по стовбурах, але очі не зникли. Вони лише блиснули сильніше, ніби істота зробила крок уперед.
Лія (ледве чутно):
— Скажіть, що це собака… будь ласка…
Кирило (намагаючись зберегти спокій, хоча в голосі чулася напруга):
— Це не собака.
З темряви пролунав низький хрип, що віддався луною у грудях. Друзі відчули, як мороз проходить по спині.
Макс (коротко, твердо):
— Не зупиняємось. Вперед. Повільно.
Віка вчепилася йому в рукав, не зводячи очей із темряви:
— А якщо воно піде за нами?..
В цей момент у кущах зліва щось різко затріщало, і відчуття, що вони тут не одні, стало нестерпним.

Усі стояли, затамувавши подих. Червоні очі не рухалися, але в кущах зліва знову пролунало тріщання. Наче там теж хтось був.
Діма (пошепки, стискаючи ліхтар):
— Їх… двоє?..
Повітря стало важким, у грудях тиснуло, і навіть вітер стих. Ліс немов затамував подих разом із ними.
Віка (ледве чутно, не відриваючи погляду):
— Господи… що це таке?..
Очі у темряві раптом моргнули й зникли. Лише низьке гарчання прокотилося між деревами. Потім — тиша.
Лія зірвалася першою, хапаючи подругу за руку:
— Ходімо! Швидше!
І вся компанія рушила, вже не намагаючись приховати страх. Їхні кроки відлунювали гучніше, ніж будь-коли, а за спиною ліс відповідав сухим хрускотом гілок. Здавалося, щось велике рухалося паралельно, лишаючись у тіні.

Друзі майже бігли, не розмовляючи, лише важке дихання й тупіт черевиків луною котилися вузькою вуличкою. Ліхтар Діми виривав із темряви частини дороги, але те, що рухалося в лісі поруч, усе одно трималося у тіні.
І ось — раптово в темряві попереду спалахнуло світло. Спершу тьмяне, наче від старих ліхтарів, потім яскравіше. Вони вибігли на простору площу, де стояв великий кам’яний колодязь. Навколо нього — будинки з різьбленими віконницями, а ще далі — високі ліхтарі, що мерехтіли теплим жовтим світлом.
Всі різко зупинилися. За їхніми спинами ліс стих, і здавалося, що істота залишила їх на межі площі.
Лія (видихнула з полегшенням, але все ще тремтячи):
— Люди… ми врятовані…
І справді — на іншому боці площі стояло кілька постатей. Вони були нерухомі, мовби чекали. Силуети чоловіків і жінок, одягнені у простий, але охайний одяг.
Макс (примружився):
— Дивно… чому вони просто стоять?..
Віка (все ще тримаючи Лію):
— Може, дивляться, хто ми…
Діма підняв ліхтар вище, щоб краще розгледіти. І тоді стало помітно: «люди» й справді дивилися прямо на них. Усі — мов на команду — одночасно. Жоден не поворухнувся, не зробив кроку, навіть не змигнув.
Тиша знову запала, і від цього їхні серця закалатали сильніше, ніж від переслідування в лісі.
Кирило (пошепки, відчуваючи холодний піт на спині):
— Мені це не подобається… зовсім не подобається.

Віка нерішуче відійшла на півкроку вперед, усе ще тримаючи Лію за руку. Голос її зірвався, коли вона заговорила:
— Пробачте?..
Її слова розкотилися площею, відбилися від кам’яних стін і затихли. Жодної відповіді. Жодного навіть найменшого поруху.
«Люди» продовжували стояти. Обличчя залишалися в тіні, але здавалося, що вони дивляться прямо в душу. Навіть здалеку було видно — груди не здіймалися, дихання не було.
Кирило (пошепки, стискаючи плечі):
— Вони навіть не дихають… Боже, що за чортівня?..
Лія різко схопила Віку обома руками й відтягнула назад:
— Не підходь! Не підходь до них!
Макс зробив крок уперед, намагаючись виглядати сміливішим, ніж почувався насправді:
— Ей! Ви що, глухі?! Ми загубились, нам потрібна допомога!
Але відповіддю знову була мертва тиша. Постаті стояли, наче вирізані з каменю. Лише вітер шарпнув подол їхнього одягу, проте вони й тоді не зрушили з місця.
Діма (шепоче, зводячи ліхтар на рівень облич):
— Це… не зовсім люди.
У промінь потрапило одне з облич — бліде, безкровне, з очима, що блищали, немов скло. І ті очі теж не кліпали.

Люди стояли, немов статуї. Ніхто навіть не кліпав, не ворушив пальцем, не подавав жодного знаку життя. Повітря здавалося мертвим, і навіть вітер завмер.
Раптом на площі заговорив старовинний годинник. Його дзвін прорізав тишу — бам… бам… 4:15.
І щойно останній удар стих, люди ожили. Хтось пішов далі своєю дорогою, хтось підняв відро, хтось заговорив із сусідом. Усе ніби стало «нормальним», але моторошний холод ще стояв у повітрі.
— Ви що?! — різко обернувся незнайомець у темному пальті. Він підбіг до компанії, очі його були налякані. — Ви рухалися?.. З глузду з’їхали?!
— Що? — Віка виглядала наляканою, пальці все ще стискали руку Лії.
— Тут… — чоловік озирнувся, наче боявся, що хтось підслухає. Його голос став тихішим, але ще більш різким. — Тут не можна рухатися з 3:55 до 4:15. Ні слова, ні кроку, ні вдиху голосніше, ніж шурхіт трави.
— Але… чому? — пробурмотів Кирило, намагаючись удавати сміливого, хоча в голосі тремтіли нотки страху.
Незнайомець нахилився ближче, так що його подих ковзнув їм у вуха.
— Бо вони тоді виходять. Вони бачать лише рух. Якщо ти завмер — ти для них мертвий. Якщо поворухнувся — тоді завтра мертвим будеш ти.
Лія відчула, як холод пробіг по її хребту, а в голові закрутилася думка: вони?

— Бо вони тоді виходять, — прошепотів незнайомець, і в його голосі чулася паніка.
— Вони? — перепитала Лія, ледве ворушачи губами.
Чоловік кивнув.
— Тварі з болота… Вони виглядають, наче люди, але це тільки оболонка. У них довгі, неначе зламані, руки, волосся на голові немає зовсім. А очі… білі, іноді червоні, — він зціпив зуби. — Пересуваються на всіх чотирьох, але так швидко, що й оком не встигнеш моргнути.
Віка ще дужче стиснула руку Лії, намагаючись не дивитися на темний ліс за будинками.
— Ти жартуєш?..
— Це не жарти! — чоловік підвищив голос, потім знову знизив його до шепоту. — Вони шукають тільки живих. Рух для них, як світло для комахи. Побачать — і вже не втечеш.
Макс тихо видихнув крізь зуби, намагаючись жартувати, але голос зрадницьки зламався:
— То ми… просто маємо стояти, як каміння?
— Якщо хочете дожити до ранку, — незнайомець глянув на всіх, — у цьому селі іншого вибору немає