Поворот не туди

Компанія друзів стояла біля машини, яка мовчазно чорніла посеред дороги. Вітер гойдав гілки над головами, і холод пробирався під куртки. Кожен мовчки дивився то на пошкоджене авто, то на темну дорогу, наче сподівався, що ось-ось звідкись з’явиться допомога.
Віка (зіщулилася, вдивляючись у далечінь):
— Так… я так глянула, там або село, або якесь маленьке містечко.
Лія (зітхнула, провівши рукою по подряпаному крилу машини):
— Пішли тоді туди. Все одно машині вже кінець — крило пом’яло, а далі й не поїде.
Діма (похмуро, нахилившись над капотом):
— Не тільки крило… мотор згорів. Я сам не розумію чому, адже тільки з ремонту забрав.
Кирило (пирхнув і закотив очі):
— Вона завжди ламається саме тоді, коли цього найменше треба.
Макс (поправив куртку і потоптався на місці):
— Та годі вже сперечатися. Ходімо. Бо реально холодно стояти тут.
Друзі переглянулися. Ніхто не хотів визнавати, що їх охоплює тривога, та вибору не було — дорога вперед здавалася єдиним виходом. Вдалині ледь блимали вогники, обіцяючи або порятунок, або нові проблеми.

Вони йшли доволі мовчки. Лише кроки по вологій землі та шелест вітру у верхівках дерев супроводжували компанію. Кожен занурився у свої думки, та ніхто не наважувався заговорити першим.
Раптом у кущах збоку щось зашелестіло. Усі різко зупинилися, серця завмерли.
Лія (стиснувши руку Віки):
— Ви теж чули?..
Кирило нервово оглянувся, намагаючись жартом замаскувати власну напругу:
— Та це, мабуть, заєць… або вітер.
Віка схилилася ближче, розсунула гілки і різко відсахнулася.
— Ні… дивіться.
На землі, серед мокрого листя, лежала пташка. Невелика, з розкритими крилами і скляними очима, що вже втратили блиск.
Макс (нахилившись, тихо буркнув):
— Вона мертва… і свіжа. Ще тепла, ніби щойно впала.
Діма з недовірою озирнувся навколо:
— Дивно… Ні слідів, нічого. Просто мертва пташка.
Мовчанка стала ще важчою, ніж раніше. Здавалося, навіть ліс завмер, слухаючи їхню реакцію.
Віка (шепотом):
— Мені це не подобається…
Вони обмінялися тривожними поглядами і, не домовляючись, пришвидшили крок. Попереду вдалині все яскравіше блимали вогники села, манячи й водночас насторожуючи.

Дорога вивела їх на підвищення, і перед очима раптом розкинулося село. Точніше — так здавалося спочатку.
Віка (здивовано зупинилася):
— Нарешті… ми дійшли. Село.
Проте чим довше вони вдивлялися, тим дивнішим воно виглядало. Вулиці були занадто широкими, будинків — більше, ніж можна уявити для глухої місцевості. Деякі споруди нагадували міські двоповерхівки, а вдалині навіть блимали вивіски магазинів.
Кирило (нахмурився):
— Якось воно… завелике для села. Ви не думаєте?
Лія (озираючись):
— Та тут майже як у містечку… Але ж на карті не було нічого великого. Лише маленька точка.
Діма (приглушеним голосом):
— Може, ми збилися з маршруту? Хоча… навігатор же показував сюди..

Лія глянула на Діму: Але ми їхали не сюди.. навігатор показував іншу дорогу!
Макс обережно поправив рюкзак на плечі, розглядаючи темні фасади будинків.
— Яке б воно не було, головне — там люди. А де люди, там і допомога.
Але село не виглядало гостинним. Вікна будинків темніли, наче безлюдні, а по вулицях не було ані душі. Лише далекий дзвін годинника, що відбивав час, розлітався порожнечею.
Віка (придушено):
— Чому так тихо?..
Їх кроки луною відбивалися між будинками, і кожен почав відчувати, що це місце приховує щось більше, ніж здається на перший погляд.

Вони йшли вузькою вулицею, між будинками, що темніли з обох боків. Вікна були чорними, ніби неживими, двері зачинені, і жодного світла чи руху. Тиша тиснула на вуха, навіть власні кроки здавалося занадто гучними.

Лія (озирнулася, стишуючи голос):
— Тут нікого немає… дивно, правда?

Макс хмикнув, хоча і сам напружено вдивлявся у темряву:
— Може, всі сплять. Уже пізно ж.

Та в наступну мить з боку лісу, що починався одразу за кількома будинками, щось різко шаруділо. Гілки зламалися з сухим тріском, і темна тінь блискавично метнулася між деревами.

Віка (здригнулася, схопивши Діму за рукав):
— Ви це бачили?!

Кирило (примружив очі, дивлячись у напрямку лісу):
— Там хтось пробіг. Але… воно було надто велике для собаки.

Діма (напружено):
— І надто швидке.

Тиша знову запала, але тепер вона вже не була просто сільською нічною спокоєм — вона стала загрозливою. Друзі відчували, як холод пробирає сильніше, а з темряви лісу немовби щось дивилося на них.

Лія (тремтячим голосом):
— Може… повернемося?

Макс похитав головою, хоча і його обличчя було блідим:
— Ні. Якщо там є люди, нам треба їх знайти. І швидше.

Вони пришвидшили крок, але тінь, що промайнула в лісі, вже не йшла з думок. Здавалося, вона не просто пробігла… а супроводжувала їх 

Кирило з усмішкою, яка не доходила до очей, кинув жарт, але голос його тремтів:
— А то станемо вечерею для тої… істоти?

Віка раптом схопилася й шепнула суворо:
— Кирило! Це не смішно.

Кирило підняв руки в невинному жесті, але продовжив уже серйозно:
— Я й не жартую. Якщо ми підемо назад — воно нас точно наздожене. Треба йти вглиб, через ліс. Воно тут, біля хлівів, а не в тих вузьких вуличках. Краще пробратися повз дерева, ніж бігти по відкритій дорозі.

Лія ковтнула, дивлячись у темряву між будинків. Її голос був тихим, майже дитячим:
— А якщо воно йде слідом? Ми ж не знаємо, як воно виглядає.

Діма нахилився до капота однієї з двоповерхівок, витяг ліхтар і швидко перевірив батареї. Світло рвучко вирвало з темряви коло, і їхні обличчя на мить стали блідими плямами.
— Ліхтар є. Хто йде першим? — запитав він, але вже мимоволі поставився поруч із Максом.