Вечірка

— Ну бляха, чого ви так швидко ходите! — задихаючись, вигукнула Віка й зупинилася біля першого стовпа, спершися на нього рукою.
— Ми ходимо нормально, — знизав плечима Макс, не сповільнюючи кроку. На його вустах з’явилася хитра усмішка. — Просто хтось не привик багато рухатися.
Він тихо пирхнув сам до себе, ніби насолоджуючись власним жартом, але йому вистачило розуму не кинути прямий погляд у бік Віки — занадто вже різко вона на нього зиркнула.
Віка зітхнула й знову рушила вперед, намагаючись не відставати, хоча кожен крок давався їй важче.

Лія підійшла до Віки, поклавши їй руку на плече:
— Тоді давайте тут зачекаємо Кирила і Діму. Вони ж усе одно на машині.
— Почекайте… вони на машині?! — Віка різко підняла голову й здивовано глянула на Максима.
Той лише кліпнув очима, ніби не розумів, що тут такого дивного, й розвів руками.
— Ну так, а що?
У повітрі зависла коротка тиша, всі обмінялися поглядами, і тільки тепер до Віки дійшло, що вони вже кілька годин тягнуться пішки, поки двоє спокійно могли під’їхати. Її обличчя спалахнуло роздратуванням.

— Аллоо, ми ж могли в центрі сісти в машину і доїхати сюди! — Віка вже кипіла від злості, її голос підвищився, а щоки спалахнули червоним.
Макс насилу стримав сміх, але в його очах виразно світилася насолода від ситуації.
— Та не драматизуй, — кинув він, роблячи вигляд, що це дрібниця. — Корисно ж іноді ніжками пройтись.
— Корисно? — Віка мало не задушила його поглядом. — Ви серйозно? Ми пхаємось півтори години, а ці двоє на машині катаються!
Лія, відчувши, що ось-ось вибухне справжня сварка, швидко втрутилася:
— Спокійно, давайте не будемо. Все одно ми вже майже прийшли.
Та Віка ще довго бурчала собі під ніс, кидаючи злі погляди то на Максима, то в сторону дороги, де мали показатися Кирило й Діма.

Лія першою помітила чорну машину, що плавно під’їхала до узбіччя. Фари різко освітили їхні обличчя, й усі на мить завмерли. Вікно з водійського боку опустилося, і з темряви визирнув знайомий профіль.

— Так, люди, — голос Діми пролунав рівно й трохи насмішкувато, — ми їдемо в інше місто, тому заскакуйте.

Він нахилився ближче, блиснув зубами у своїй фірмовій посмішці й додав:
— Ну а якщо хочете топати ніжками… — його погляд ковзнув по змученій Віці, — чекаємо вас десь до шостої ранку. Діти далеко не підуть.

У салоні позаду було видно Кирила, який ліниво махнув рукою. Атмосфера миттю наповнилася змішаними емоціями: роздратування Віки перейшло в обурення, Макс тихо пирхнув, а Лія тільки зітхнула, відчуваючи, що зараз почнеться нова хвиля суперечок.

— Ви серйозно?! — Віка аж виступила вперед, мало не стукнувши кулаком по капоту. — Ми тут як дурні перлися півтори години, а ви на машині роз’їжджаєте!

— Та заспокойся, — Кирило з заднього сидіння ліниво витягнув голову з вікна. — Ми ж не винні, що ви любите спорт.
Він хитро підморгнув, чим ще більше роздратував Віку.

— Ой, зараз як дам! — проскрипіла вона крізь зуби.

Макс засміявся так, що навіть Діма ледь не заглох від несподіванки.
— Я ж казав, корисно пройтися, — додав він, підливаючи масла у вогонь.

— Ну все, — Лія підняла руки, ніби закликала до тиші. — Хочете — йдіть пішки. Хочете — сідайте. Але ми або рушаємо всі разом, або лишаємо когось тут.

Настала коротка тиша. Хтось бурчав, хтось хитав головою, а чорна машина тихо гуркотіла мотором, ніби підганяла.

— Я сідаю, — нарешті кинула Лія й відчинила дверцята.

Віка ще секунду стояла, мов розпечений чайник, а потім різко рвонула слідом:
— Та добре вже! Бо ще замерзнемо тут до тої шостої ранку…

Салон чорної машини одразу наповнився гамором: дверцята грюкали, хтось тіснився, хтось зітхав і бурчав. Віка, втиснута між Максом і Лією, продовжувала шипіти, не вгамовуючись:

— І от поясніть мені, чого ми мали ноги збивати, якщо ось тут є машина?!

— Вікусь, ну ти ж сама казала, що спорт — це здоров’я, — хитро нагадав Кирило ззаду, розтягуючи слова так, ніби смакував її роздратування.

— Кириле, закрийся, — відрізала вона, мало не розвертаючись через плече.

Макс тихо пирснув, але тут же отримав від Віки ліктем у бік.
— Ай! Ну за що?!

— За твою тупу посмішку, — відповіла вона, навіть не дивлячись на нього.

Лія відкинула голову на сидіння й закотила очі.
— Ви, як маленькі. Ми що, всю дорогу так будемо сваритися?

— Ага, — підморгнув Діма з-за керма, тримаючи одну руку на рулі. — У мене бензину якраз вистачить вислухати все це до ранку.

У машині пролунав загальний сміх, навіть Віка не втрималася й фиркнула, хоча старанно робила вигляд, що вона досі зла. Атмосфера потроху розряджувалася, але в повітрі ще лишалася легка іскра — передчуття того, що попереду буде щось цікавіше, ніж проста сварка через пішу прогулянку.

Дорога вилась між полями, і тільки світло фар чорної машини розрізало темряву. Всередині вже стихли жарти — хтось куняв, хтось просто дивився у вікно.

Раптом Макс різко підняв голову:
— Дімо, гальмуй!

Із-за повороту, просто на них, із ревом вилетіла величезна фура. Її фари засліпили всіх у салоні, і на секунду здалося, ніби час зупинився.

— Мать твою!.. — встиг тільки вилаятись Діма, різко крутячи кермо.

Машину занесло, всі закричали, і вона, ривком з’їхавши з дороги, влетіла в вузький асфальтовий проїзд. Колеса завищали, кузов затрусило, але дивом вони уникли лобового зіткнення.

— Ви бачили це?! — задихаючись, прошепотіла Лія, стискаючи руки в сидіння.

— Та я мало серце не залишив там! — Макс схопився за груди.

Віка, бліда як полотно, дивилася вперед, де замість поля раптом відкрилися вулиці. Невеличкі будинки, старі ліхтарі, туман, що клубився між провулками.

— Що за…? — пробурмотів Кирило, розглядаючи крізь вікно.

Діма загальмував, і мотор затих. Чорна машина стояла тепер посеред пустої вулиці маленького містечка, якого вони ніколи раніше не бачили.