Тінь

Ніч не прийшла — вона впала. Як камінь у воду. Без плавного переходу, без натяків на спокій. Ліс насторожено мовчав, а в серці Василя ревіла буря. Він сидів біля вогнища, не запаленого, з сухими дровами під руками, які не слухались. Очі його світились — то злістю, то страхом.

Вона знову поверталася. Тінь. Темна постать, яка ходила за ним ще з дитинства. Колись — як щось зовнішнє. А тепер — як частина його самого. Вона знала, що сказати, як нашіптати.

"Ти зрадив. Ти забув. Ти пустив її у своє світло. А хто ти є без темряви?"

Василь зціпив зуби, пальці зімкнулись у кулаки. Він підвівся різко, важко дихаючи. Тіло розривала внутрішня напруга, мов вогонь — суху гілку. Він чув голоси. Не слова — емоції. Крик предків. Сором. Гнів. Страх. Неприйняття.

Раптом з-за дерев — тиха хода. Шурхіт гілок. Він обернувся різко, мов звір. У темряві з'явилася вона.

Марта.

Вона не крикнула, не зупинилась. Просто стояла, тримаючи погляд. Той самий. Спокійний, теплий. У ньому було все: і здивування, і біль, і мільйон запитань — але мовчання.

Василь хотів щось сказати, відійти, вкричати щось образливе, відігнати її, як небезпеку. Та не зміг.

Він опустився на коліна. Як від поразки. Як від очищення.

"Ти не розумієш, — прохрипів він. — Я — не той. У мені щось... не те. Я не мав тебе впускати. Ти не маєш бути тут. Я можу..."

Тінь у ньому захиталась. Вперше.

"Ти слабкий. Ти відкрився. Вона розіб'є тебе..."

Але голос уже не мав такої влади.

Бо була тиша. Була присутність. Була Марта.

І Василь уперше не тікав. Не боровся. А просто був. У своїй тіньовій правді — не сам.

Темрява стояла глуха, мов печера. Небо здавалося задушеним, зорі — мертві. У повітрі бриніла напруга, важка, тягуча, наче перед бурею. Василь ходив колами навколо вогнища, яке так і не запалив. Плечі його тремтіли — не від холоду, від безсилих емоцій, що гули всередині.

«Чому вона прийшла? Чому саме тепер?..»

Він відчував, як темна хвиля зсередини підіймається, як вона ламає берег його стриманості. Йому хотілось кричати. Хотілося схопити той камінь під ногами — і вдарити. По землі. По собі. По ній.

«Забирайся!» — стиснуті щелепи, майже на губах, але не зірвалось.

Його погляд вперся в Марту. Вона сиділа навпочіпки, трохи осторонь, не підходила ближче, але й не тікала. Її очі блищали. Страх. Так, вона боялася. Це читалось у кожному подиху. Але щось тримало її поруч. Вона не йшла.

«Я не можу… я не маю права бути поряд…» — Марта затиснула долоні в кулаки. В голові пульсував голос: «Піди! Врятуй себе!»

Та інший голос, глибший, тихіший, звучав просто з грудей:

" Я тут. З ним. Тут і зараз.»

Василь різко зупинився. Він хотів її штовхнути. Не з ненависті — з розпачу. Відчував, що втратить себе, що перетвориться на щось інше. Щось темне. І вона це побачить. Він відчував, як лускає межа між ним і його тінню.

«Я — це не я. Я — вона…»

У ту мить Марта тихо, майже непомітно, простягнула руку. Не до нього — до землі поруч. Її долоня, ледь тремтячи, торкнулася його тіні.

Василь завмер. Стало ніби тихо. Усередині. Мов би щось зупинилось і прислухалось.

«Ти не боїшся мене?» — шепіт, обпалений соромом.

— Боюся, — відповіла Марта. — Але я з тобою.

Її голос був шорсткий, хрипкий. Вона також втрачала контроль. Але не йшла.

Василь опустився на коліна, сперся на руки. Темрява його душі стиснулась у грудях, ще хотіла вдарити, виштовхнути — але в ній народжувалась інша сила. Слабка, тепла. Він відчув, як її тремтяча рука торкнулась його плеча. Ледь.

І в ту мить — перший промінь. Світло торкнулося вершечків дерев, краєм ковзнуло по мокрому моху. Ліс затамував подих.

Вони обоє мовчали. Не було потреби в словах. Їхні погляди зустрілись. У ньому ще жевріла тінь. У ній — ще жив страх. Але між ними народжувалась нова тиша. Тиша прийняття.

Василь повільно поклав свою долоню на її. І вперше за довгий час — не відчув холоду.