ОБІРВАНА СТРУНА

Ніч загорнула село в туманну ковдру. У кімнаті було тихо — лишень годинник цокав глухо, відмірюючи час між сновидінням і пробудженням.

Марта спала, але її тіло здригнулося, мов від холоду. Щось невидиме пройшло крізь неї — ледь вловимий дотик, що не залишає сліду на шкірі, та залишає тріщину в серці.

Уві сні вона стояла посеред лісу. Голі дерева здіймались, як руки старих велетів, а вітер гойдав їхнє безлистя, співаючи тужливу колискову. Марта тримала в руках нитку — тонку, сріблясту, мов павутинка на світанку. Вона тяглася вперед, зникала між стовбурами, і Марта знала — за нею він.

Василь.

Але нитка раптом натягнулась і... обірвалась.

Біль у грудях був такий справжній, що вона прокинулась. Її щоки були вологими — вона плакала.

Марта сіла, загорнувшись у ковдру, і притулила долоню до серця.

— Василю... — прошепотіла в темряву.

 І їй здалося, що в тому шепоті щось відгукнулося — як легке зітхання, як присутність, яка щойно пішла.

Вона не знала, що саме втрачає, але знала: хтось, кого вона ще не встигла по-справжньому пізнати, тільки-но прийняв рішення, яке змінить усе.

І їй знову стало страшно. Не за себе. За нього.

Світанок прокрадався поволі, несміливо. За вікном небо забарвлювалось у попелясто-рожеві відтінки, мов хтось невидимий намащував його аквареллю. Марта сиділа на ліжку, загорнувшись у вовняний шалик, що пах м’ятою й материнським затишком. У кімнаті було тихо — мати ще спала, та й село, здається, не квапилось прокидатися.

У грудях важко й глухо билося серце. Вона не спала решту ночі — дивилася в стелю, потім в обкладинку зошита, ніби той мав відповісти без слів. Але ні зошит, ні сни, ні спогади нічого не пояснювали.

Проте Марта знала — щось змінилось.

І вже не хотіла тікати, закриватися в аналізах і страхах. Страх був. Але з ним ішло й розуміння: вона — частина цього шляху. Не випадкова, не тимчасова. І якщо Василь вирішив відійти, це не значить, що вона має мовчки це прийняти.

Вона встала. Її рухи ще були повільними, тіло ослаблене після хвороби, але щось у ній стало міцнішим. Ядро. Внутрішній стержень.

Марта взяла зошит і обережно поклала його в наплічник. На прощання глянула на кухню — мати ще спокійно спала, злегка посапуючи.

Вона не лишала записки. Знала: повернеться.

Тільки вийшовши за поріг, вона вперше глибоко вдихнула. Повітря було свіже, вогке після нічного дощу. Туман клубочився над стежкою, мов стирав межу між реальним і тим, що було за нею.

Марта рушила вперед. До лісу. До себе. До нього.