Василь

Василь ішов лісом, важко дихаючи. Пальці на руках судомно стискались і розтискались, як після довгої бійки. Кров у скронях гупала, серце гнало в груди розпечену лють. Гілки хльостали по обличчю, але він не зупинявся.

Дощ давно стих, лиш листя під ногами ще важко зітхало вологою.Зупинившись на знайомій галявині, Василь сперся руками об коліна, глибоко вдихаючи. Очі самі заплющились, і раптом навалилось — темне, важке, холодне.

Не зовні.

Всередині.

Він відчував, як щось ворушиться під ребрами, як клекоче у венах. Він шукав у інших причину того гніву — у Іллі, у тітці Гані, у всіх навколо. Та правда била у саме серце: та чорна тінь, що лягала за його спиною, не приходила ззовні.

Він сам був нею.

Василь різко випрямився, ніби хтось ударив його по плечах.

— Це я… — хрипло прошепотів він у темряву.

Дерева мовчали. Тільки вітер блукав між ними, перебираючи сухе гілля.

Він упав навколішки, втиснувши долоні в мокру землю. У голові калатало: "Ти сам. Ти завжди був сам."

Образи спалахували перед очима: хлопець, що сидить на порозі старої хати; очі діда, важкі й мовчазні; жорсткі слова батька, як удари батога. Всі ті роки самотності, що обросли навколо нього мов терня, були не наслідком прокляття чи чужої волі.

Він сам обрав.

Сам дозволив чорній тіні прорости в собі.

І зараз, коли його роздирало зсередини, Василь нарешті побачив істину: він не може втекти від неї, як не може втекти від власної шкіри.

Він — і є та тінь.

Його сила і його прокляття.

Десь углибині себе Василь відчув: настав час зробити вибір. Або дозволити темряві поглинути все до решти — або навчитися тримати її в руках.

Як стародавні вартові, про яких шепотіли старі люди. Ті, що не знищували тінь — а приборкували її.

Василь заплющив очі. Дихання вирівнювалось. Він відчув, як земля під ним пульсує життям, як ніч шепоче йому на вухо.

Він підведеться.

Він навчиться бути тим, ким йому судилося. Навіть якщо за це доведеться заплатити всім, що має.

°°°°°°°°°°°°°

Він підвівся повільно, наче разом із тілом з землі підіймалась сама вага його минулого.

У душі залишилась тиша — не порожнеча, не відчай, а щось інше. Як мовчазне знання, що більше немає сенсу бігти. Більше немає сенсу шукати себе в очах інших. Відтепер шлях тільки один — всередину.

Василь розправив плечі, вдихнув на повні груди вогке повітря. Ліс навколо стояв мокрий, темний, важкий, як забутий храм. Він не боявся його — ніколи не боявся. Але тепер вперше розумів: ліс — це дзеркало.

Те, що він бачив у глибині стовбурів, у чорній воді під корінням — завжди було відображенням нього самого.

Крок за кроком він рушив уперед, туди, де, за легендами, зійшлися три старі дуби — місце, про яке йому розповідав дід ще в дитинстві.

«Де земля пам’ятає кров. Де слова мовляться без голосу. Де ти знайдеш себе — або загубиш назавжди.»

Йти було важко. Ніби сам ліс випробовував його, заплутуючи стежки, шарпаючи за одяг колючим гіллям. Але Василь ішов уперто, навіть коли ноги підкошувались, а руки тремтіли від напруги.

Нарешті він вийшов на круглу галявину, освітлену тьмяним світлом місяця. Тут, посередині, росли три дуби — старезні, шорсткі, обпалені часом і громами.

Василь опустився перед ними на коліна.

Заплющив очі.

І дозволив тіням піднятися з глибин його душі.

Він не відганяв їх. Не ховався. Просто сидів і слухав, як вони шепочуть: про страх, про гнів, про біль, про втрати.

Про силу.

Тоді, сам не розуміючи як, Василь підняв руки і поклав їх на вологу землю.

"Я є той, хто є," — промайнуло в ньому, наче давнє заклинання.

Не про боротьбу. Не про знищення себе.

Про прийняття.

Тінь не відступила. Але й не накинулась. Вона обвила його, наче плащ, холодний і важкий — але тепер слухняний.

Василь відкрив очі. І в цьому світлі місяця, поміж старих дубів, він побачив свою справжню суть: не тільки темряву, і не тільки світло. Обоє.

Як земля: родюча і дика водночас.

Як ніч: тривожна і спокійна.

Як він сам.

Василь повільно підвівся. Ліс більше не здавався ворожим. Він став частиною нього.

Шлях тільки починався. Але тепер він знав, що має йти ним сам. Без страху. Без вагань.

Бо справжня сила не в тому, щоби не мати тіні.

А в тому, щоби знати, як із нею жити.

Василь стояв під старим дубом ще кілька хвилин. Здавалося, сам час затримав подих, щоби не завадити його думкам.

Марто.

Її образ постав перед очима — не зволожений дощем і не зранений хворобою, а та, справжня. Та, що сміється очима. Та, що бачить глибше. Та, що не боїться навіть його тіні.

І саме тому — її треба берегти.

Не поруч.

Не з ним.

Бо він — не той, хто дає світло. Він — той, хто пройшов крізь морок і лишив його в собі. Його приречено ходити межами, там, де стирається грань між світом живих і чимось давнім, забутим.

Марта має бути в іншому житті. Де ранок пахне свіжим хлібом, а не попелом. Де слова лікують, а не роз’ятрюють. Де її не тягне у безодню.

Він не міг узяти її з собою. Бо знав: якби простягнув руку — вона пішла б. І загубила б себе.

А він хотів, щоби вона залишилась неушкодженою. Навіть якщо це означає — більше ніколи не почути її голосу.

Василь зціпив зуби. Рішення давалось важко, мов розрив живого.

Але інакше — не можна.

Він мав завершити свою справу. Витягти те, що в ньому, на світло. Поглянути в очі тому, що повзало в його крові поколіннями. І тільки коли це буде завершено — тоді, можливо...

Ні. Не "можливо". Не для себе. Для неї — світ має бути чистим від того, що він несе.

Він знову подивився на місяць.

— Прости, — прошепотів тихо. Не їй. Не собі. Комусь, хто чув.

А тоді рушив — повільно, але впевнено — назад до своєї самотності.