Марта

Горло пекло, лоб був гарячим, ніби хтось приклав до нього вуглинку. Світ навколо розпливався, наче через товсте мутне скло. Лежачи в ліжку, Марта намагалася вирватися зі стану дрімоти, але тіло не слухалося. Воно ніби само занурювалося глибше й глибше у химерну реальність — поза часом, поза логікою.

Її покликали голоси. Не гучні — шепочучі. Такі, що лоскотали вуха зсередини.Вона опинилась у місці, яке мало водночас риси лісу, хатини і церковного притвору. Пахло воском, полином і землею після дощу. Перед нею — кам’яна купіль, заповнена водою. І в тій воді — відображення.

Марта схилилася — і побачила себе. Але не таку, як зараз. Її очі були темнішими, волосся — заплетене в тугу косу, на шиї — намисто з червоного скла і старий срібний хрестик.

Дівчина з відображення промовила в унісон з її думкою:

— Ти вже була тут.

І раптом — вибух образів.

Вона стоїть у тій самій хатині, але на столі — не зошити, а пергаменти, обпалені на краях. Василь — у вишиваній сорочці, з довшим волоссям і очима, що світилися зсередини. Він тримає її за руку й каже:

— Марто, коли ти підеш — усе розсиплеться. Але коли повернешся — світ оживе.

Інша сцена — поле серед ночі, туман і фігура в чорному пальці, з хусткою, з вишитим знаком на лобі. Тітка Ганя. Але інша — молодша, чи, навпаки, древніша. Вона не говорить — її вуста закриті ниткою. Але очі — повні вогню.

Потім — знову ліс, хрускіт гілок під ногами. Вона біжить. Втікає? Чи шукає когось?

І зненацька — той самий голос, глибокий, ніби зсередини кори дерева:

— Ти пам’ятаєш не все, бо не все дозволено пам’ятати. Але правда тече в тобі, як ріка в камені. Рано чи пізно — проб’є.

Тінь промайнула перед очима. Чорна, мов ніч без зірок. Вона мала людську подобу, але без обличчя. І коли Марта спробувала придивитися, то почула крик — свій власний.

Від того звуку вона прокинулася, рвучко сівши в ліжку, вся мокра від поту.

Дихання рване. Груди ходили вгору-вниз.За вікном ще шумів дощ. Мати десь тихенько поралась на кухні, щось готувала. Але світ уже не був таким, як раніше.У грудях Марти оселилося відчуття — як коли стоїш на порозі і розумієш: за ним не просто кімната. А цілий інший світ.

Вона знала: спогади повертаються.І ще — що тепер вона не просто хоче дізнатися правду.

Вона мусить її прийняти.

Ранок видався мовчазним. Тиша була м'якою, як старий плед, і тільки краплі дощу обережно постукували по шибці. Марта повільно відкрила очі. Голова ще була важка, тіло боліло, а горло пекло після ночі в гарячці. Мама принесла чай — запашний, трав’яний, такий, що одразу огортав спокоєм і турботою.

— Як ти, доню? — голос був турботливим, але трішечки стурбованим. — Вночі ти щось марила… Ти мене налякала.

— Уже краще, — Марта сіла, спершись на подушки. — Мені снилося щось дивне. Ніби… ніби щось знайоме, але водночас зовсім інше.

Мама присіла поруч, поклавши руку на її плече.

— У тебе ж цілий день під зливою, ще й добиралася сама. Невдивовижу, що прихопила.

— Мамо… — Марта раптом зупинилася, глянувши убік. — Там у Василевій хаті… я знайшла зошит. Просто так лежав. У старій скрині, під вікном.

— У тій хаті? — мати насупила брови.

— Це ж його дідова ще хата. Казали, що той чоловік був трохи на свій лад… мовчазний, трохи дивакуватий.

— Я думала, що це просто якісь записи. Ми ж разом дивилися, пам’ятаєш? Там про погоду, про сушіння трав, якісь рецепти від застуди… — Марта ледь усміхнулась. — Як звичайний щоденник.

Мама кивнула.

— Так. Нічого особливого. Та й багато хто таке колись вів — записували, щоб не забути, передати…

— Але вночі, коли я лишилася з ним одна… — Марта завмерла, шукаючи слова. — Ніби сторінки змінилися. Почерк став інший. І слова… не ті. Він відкрився інакше.

Мати не відповіла зразу. Лише обережно глянула на дочку.

— Інколи речі справді зберігають більше, ніж ми думаємо. Але відкривають — не кожному. І не одразу.

Марта задумалась. Пальці ледь торкались краю чашки.

— Я хочу глянути на нього ще раз.

Мама тільки кивнула.

— Дивись. А я зварю бульйону.

Коли вона пішла, Марта підвелася, витягла зошит з сумки й повернулась у ліжко, закутавшись у плед. Вона обережно відкрила його — ті самі знайомі сторінки, що вчора гортала разом із мамою: "Ранок туманний. Сушити м’яту після обіду. Відвар на ніч: календула, липа, чебрець". Малюнки трав, короткі замітки про вітер, про врожай. Звичні, майже банальні.

Аж раптом — далі сторінка змінилася.

Почерк — уже не той. Глибший, темніший, мовби писано з натиском. І слова — інші.

«День п’ятий. Тінь ходить навколо хат. Вона дивиться з-під кори. Коли почуєш крик в лісі — не відгукуйся. Коли вона прийде — відчини двері. У неї твої очі».

Серце Марті глухо вдарилось об грудну клітку.

Наступна сторінка — малюнок. Округлий символ із візерунком, схожим на прадавню вишивку, а в центрі — очі. Її очі.

І ще один рядок, уже на краю аркуша:

«Запитай про купіль. І не бійся. Кров пам’ятає».

Марта торкнулася сторінки пальцем. Шкіра ніби відгукнулася легким трепетом.

Вона знала — це не просто зошит. І він був не просто знайдений. Це — щось глибше. Частина відповіді.

А може — частина її самої.