Там, де дихає земля

Сон накотив на Василя, як повінь. Без попередження. Без форми.Він ішов босоніж по глинистій стежці, де колись, пам’ятав, лежали бабині рушники — вишиті, святкові, з червоними маками й чорними квітами смерті. Ліс був непривітним і рідним водночас. Кора дерев дихала йому в потилицю. Земля — жила під ногами, ніби серце, що билося глибше за світ.

Він ішов туди, де колись приводила його бабця. Місце, куди не ходили просто так. Там — стояв корінь. Не дерево — сам корінь, розлогий, покручений, як доля. Кажуть, колись тут хрестили воду, молилися на дощ і викликали пологи, коли вже нічого не помагало.

«Ти пам’ятаєш», — шепотів ліс. — «Ти носиш пам’ять. У крові, у снах, у мовчанні».

Василь зупинився. Над головою — ворухнулися гілки. З неба падала сивувата мла. Не дощ — а ніби подих тих, хто був до нього.Перед ним — озеро. Маленьке, темне, з глиною по берегах. Колись у ньому купали новонароджених — аби дитина мала силу землі. Василь нахилився. У воді — його обличчя. Але очі — не його. Тінь за спиною. Нечітка. Але близька.

Він прокинувся різко. У грудях — важко, у роті — присмак попелу.

°°°°°°°

Василь ішов, не питаючи дороги. Він її знав. Його ноги пам’ятали, навіть коли розум відмовлявся згадувати.

Це місце було старе, як перша молитва. Стійбище. Тут залишали вузлики на вербі, коли просили здоров’я. Тут завивали сорочки, коли прощалися з померлими.І там, під сухим дубом, що виглядав, мов скелет предка, стояв Ілля.

— Думав, не прийдеш, — кинув він.

— А ти чого прийшов? — відповів Василь тихо, але твердо.

— Бо досить тиші, Василю. Час назвати речі своїми іменами. Ти ж знаєш, хто ти.

— А ти знаєш? — його голос був, мов хруст під корою.

— Знаю, що ти не сам. І що вона вже тут. І що ми — не вороги, але можемо ними стати.

Василь ступив ближче. Ілля — теж.

— Вона має знати, — мовив Ілля. — Бо вона ключ.

— Вона має вибрати. Сама. Без нас.

— Вона вже в небезпеці. Бо ми — мовчали.

Схопилися одночасно. Без слів. Як дві частини одного руху. Кулаки. Грудна клітка. Грязюка. Затамоване дихання лісу. Це не була сварка. Це було — як очищення.

І раптом…Голос.

Глухий, глибокий, немов з-під землі:

— Досить!

Вони зупинилися, збиті, спітнілі, з очима, повними крові й вогню. І стояла перед ними вона.

Тітка Ганя.

Але не така, як звикли бачити її в селі. Перед ними — Берегиня, висока, строга, з чорною стрічкою на голові, з візерунком вишивки — як ті, що лишали на хрестильних рушниках. Її пальто — чорне, просте, але на ньому — старовинна вовняна крайка, закручена на грудях хрестом. Волосся — сиве, розплетене. Очі — мов вугілля, що досі тліє під попелом.

— Ви, дурні діти, носите іскру, але граєтеся нею, як діти ножем. Хочете знати? Не з книжок дізнаєтесь. Не з зошитів. А з крові, з голосу землі.

Вона стала між ними. Поклала руки на їхні плечі.

— Один із вас прийде, щоб зруйнувати. Інший — щоб зберегти. Але жоден не зможе без неї. А вона не зможе — без себе.

Василь знизив очі.

— Ви обоє — частини її шляху. Як коло й криниця. Як ніч і світильник. Тільки пам’ятайте, — вона нахилилася ближче, — що вода не питає, кого напоїти. Але пам’ятає, хто її збурив.

°°°°°°°°

Василь стояв, опустивши очі, мов у ньому кипіло щось давнє, стримане, ледь не прадавнє. Його плечі тремтіли, пальці стиснулися в кулаки, так, що аж хруснули кістки. У повітрі завис напруглий дух кориці, сажі й сирої глини.

— Ви нічого не розумієте… — прохрипів він, і в голосі його звучало не обурення — біль. Справжній, старий, той, що не виговорений століттями. — Вона не має бути частиною цього. Вона не повинна…

І не завершив.

Різко розвернувшись, Василь пішов — мов вітер лісом. Рухомий, напружений, рваний. Його постать губилась поміж стовбурів, але ще довго чути було, як гілки розлітаються в сторони, роздратовані, поламані. Він не озирнувся. Не сказав ні слова більше.

Ілля стояв, спершись на коліно. Дихав важко. Розпач і злість боролися в ньому, як вогонь і попіл.

Але тітка Ганя — не дивилася йому в обличчя. Лише мовила твердо, з металевим притиском у голосі:

— Ти граєш у гру, якої сам не створив, Іллю. І думаєш, що знаєш правила. Але ця земля не любить самовпевнених. Тут веде той, хто слухає. Не той, хто говорить.

Ілля підвів погляд. Слова боліли.

— Вона прийшла сюди не заради тебе. І не заради нього. Вона — дзеркало роду. Її душа пам’ятає навіть те, що ви обидва боїтеся згадати. І як тільки вона побачить… справжнє — ні ти, ні він вже не зможете лишитись такими, як були.

Вона замовкла. Тиша знову впала між деревами, важка, як мокрий сніг. І тільки повітря, насичене запахом полину, кропиви й дощу, здавалося, шепотіло:

Дороги більше не буде простою.