Питання, що ведуть углиб

Садочок того дня здавався затісним. Діти — галасливішими, іграшки — зайвими. Марта посміхалась, говорила звичні фрази, правила їм казку про їжачка, який шукав дім, але сама — не була тут. Її думки, мов тіні дерев, хитались десь між стежками лісу, шурхотіли у зошиті, тріпотіли голосом прабаби.

В обід, коли діти спали, вона вийшла на ґанок. Повітря було застиглим, ніби світ і сам затамував подих перед чимось важливим.

— Ти ніби когось чекаєш, — озвався голос збоку.

Вона не здивувалась. Ілля стояв біля паркану, руки в кишенях, погляд — неквапний. У ньому було щось уважне, майже лагідне. Але сьогодні вона не поспішала повірити.

— Може, і так, — обережно відповіла.

— А може, просто думаю.

— Про що?

— Про Панну, наприклад.

Він не відреагував одразу. Лише опустив очі додолу.

— Дивно, — сказав тихо. — Далеко не всі її згадують. А ще менше — ставлять питання.

— А я маю багато. — Вона дивилась на нього прямо. — Хочеш відповісти?

Ілля трохи змінився. Його поза залишалась спокійною, але у виразі обличчя промайнула обережність.

— Залежить від питань.

— Що ти знаєш про зошити?

— Про ті, що ти знайшла? — знову цей тонкий натяк, ніби він бачив більше, ніж мав би.

— А ти звідки знаєш, що я їх знайшла?

Він зітхнув. Погляд став глибшим.

— Бо колись бачив один із них. І знаю, до чого вони ведуть.

— А Василь? Ти його знаєш?

Тут він зупинився. Мовчав довше, ніж слід було б. І саме це мовчання — як і казала прабаба — кричало найгучніше.

— Я знаю, ким він був. І що він носить у собі. Але те, ким він є зараз… — Ілля затнувся, — це питання не до мене.

— А до кого тоді?

— До тебе, Марто. Бо є речі, які відкриваються тільки тим, хто має на це право. Або тягар.

Вона хотіла спитати ще. Але замість того подивилась йому в очі. І побачила не тільки знання.

Побачила... страх. Страх перед нею. А може — перед тим, що вона може знайти.

— Я піду в ліс. Сьогодні.

Ілля стиснув щелепу. Раптом сказав:

— Якщо підеш — не зупиняйся. Що б не побачила. Я серйозно, Марто.

— Що я маю там побачити?

— Не те. Кого.

Він розвернувся і пішов. Лишив її на ґанку, серед дитячого сміху, з руками в кишенях і думками — в сутінках.

Марта знала: цього разу вона не просто йде за відповіддю. Вона йде до себе.

°°°°°°°°°°°°°

День закінчився раптово. Ще мить тому сонце пригрівало через шибку у групі, а вже на автобусній зупинці небо налилось важким свинцем.

Марта сіла у маршрутку вчасно — якраз коли перші краплі торохтіли по даху. А вже за кілька хвилин світ за вікном зник у потоках води. Її думки були такими ж каламутними, як злива за шибою. Василь. Ілля. Сон. Прабаця. Все спліталося в щось схоже на стару легенду, тільки без чітких героїв і ліній. Вона — у самому центрі. Але хто вона?

Автобус підстрибнув на вибоїні. Хтось поруч буркнув, що "знову розмиє дорогу". Хтось натягнув капюшон ще до зупинки. А вона — вийшла у саме серце дощу.

Парасолі не було. І куртка — тонка, міжсезонна. Вітер різав щоки, дощ бив у лоба, стікав під комір. Вулиця, яка зазвичай здавалася короткою, перетворилась на марафон. Кожен крок — мов проти течії.

Коли вона дісталась до хвіртки, взуття вже чвакало, волосся прилипло до обличчя, а долоні тремтіли. Але найприкріше чекало в середині.

— Де тебе носило в таку зливу? — голос матері зустрів її на порозі. — Мокра як миша! Та ти ж знову підхопиш!

Марта мовчала. Зняла черевики, вийшла з них, як із болота, і мовчки пройшла на кухню. Гарячий чай. Рушник. І тиша.

— Я не розумію тебе, Марто, — мати поклала руки на стіл. — Ти наче стала іншою. Не вдома — то в лісі, не в лісі — то знову щось шукаєш. Що ти взагалі там шукаєш?

— Правду, — тихо сказала Марта.

— Та яка там правда? У тому лісі давно вже нічого немає, окрім бур’янів і споминів. Іди вже, переодягнися…

Але Марта не рухалась. Лише дивилась у вікно. Там усе ще падало. Все ще шуміло.

— Мамо, ти пам’ятаєш свою бабцю? Ту, що на хуторі жила?

Мати здивовано глянула на неї.

— Пам’ятаю. Мовчазна була. І дуже дивна. Щось завжди шептала, з травами бавилась, діти її боялись трохи…

— А тобі вона нічого не говорила? Про сни? Про… дива?

— Що за дурниці ти мелеш? — мати встала, втомлено. — Йди, кажу, грійся. Бо вже кашляєш.

І справді — перш ніж Марта встигла щось відповісти, її пройняв сухий, дрібний кашель. Горло запекло, тіло затремтіло. Здається, лихоманка наближалась.

У своїй кімнаті вона згорнулась під ковдрою. Волосся ще не висохло, але сил сушити не було. Очі закривались.

І знову — образи.

Тіні в лісі.

Золотаве світло у темряві.

І голос, шепітний, знайомий:

“Найбільша правда — не в словах. А в тому, що ти вже відчула. Довірся.”

Марта не знала, чи це був сон, чи марення. Але зранку вона прокинеться вже не та, що вчора. А поки — дозволяла собі хворіти. Бо часом хвороба — це не покарання, а спосіб зупинитися, коли не встигає душа.