Роздуми

Дорога до села здалась Марті довшою, ніж завжди. Кожен крок від хатинки — мов розплутування клубка, де вузлики не зникали, а тільки змінювали форму. Вона йшла повільно, вдивляючись у порепаний асфальт, у тіні дерев, що лягали впоперек стежки, і в себе саму.

Хто такий Василь?

Її розум спершу пробував усе раціоналізувати. Людина. Місцевий. Хлопець, що живе у лісі. Дивний, але, мабуть, з труднощами. Можливо, аутичний? Замкнений? Але це були сухі діагнози, якими вона, як психолог, звикла пояснювати інших. Та що більше вона намагалась розкласти його поведінку на елементи, тим менше складалася цілісна картина.

А якщо він не просто людина?

Серце гукало інше. Серце впізнало його. Серце відгукувалося на його присутність спокоєм і тривогою водночас — як коли стоїш над глибокою водою: ще не стрибнув, але вже знаєш, що мусиш. Що це твоє випробування.

Її торкання зошитів не було випадковим. Так само, як і її зустріч з Івасем, з тіткою Ганею. Всі нитки тяглися до одного центру. Але найгірше — те, що вона не знала, хто вона в цій історії.

Якщо він щось… більше, то ким тоді є я? Просто зацікавлена дівчина? Спостерігачка? 

Вона згадала, як дивився на неї Ілля. Його спокій, його дивна обізнаність. А ще — те, як він ставив питання. Надто точні, надто обережні. І саме те, що вона б мала тримати при собі. Це не було схоже на звичайну цікавість.

Може, Ілля більше знає, ніж показує? І тоді — чому саме зараз?

Психіка прагнула опори. Логіка — структури. Але все в ній змішалося, як вода і фарба. Світи — реальний і той, що шепче крізь сни — вже не були окремими.

Той голос. Ті образи. Пишуча рука в її сні. Записник. Її прабабця... Василь. Все вплутано в щось більше.

І тут — мов блискавка:

А якщо вона не просто дослідниця цієї історії? Якщо вона — її продовження?

Марта зупинилася. З поля вже було видно край села. Дим з димаря, гойдалка в садку, рудий кіт на паркані — усе було, як завжди. Але вона вже не була, як завжди.

Їй потрібні відповіді. Але щоб їх отримати, потрібно насмілитись поставити правильні питання.

Але в її голові панував гул. Багатоголосий, напружений і спраглий істини.

Мені потрібно з кимось говорити…З кимось, хто знає більше. Хто розуміє цей ліс, ці сни, ці символи.

Василь залишався десь за межею, де раціональне втрачало форму. Він мовчав, спостерігав, ховався. А Ілля — він, здається, хотів говорити. Із ним було простіше. Без магії. Без темних натяків. Без шепоту прадавнього.

Я задам йому кілька питань. Ненав’язливо. Просто — як психолог. Як дослідниця. Як… жінка, що хоче зрозуміти, у що вплуталась.

Вона сформульовувала ці питання в голові:

— Що ти знаєш про Панну?

— Звідки тобі відомо про зошити?

— Хто тобі розповідав про Василя?..

Її серце ледь прискорювало хід від самої думки, що завтра — після занять у садочку — вона, можливо, зустріне його і отримає бодай крихту відповідей.

Але цієї ночі сон прийшов неспокійно.Він не плив, а впав — як завіса з холодної води.

І серед тієї темряви, у тумані сріблястих образів, вирізнилася одна постать. Жіноча. Струнка, з довгою косою, у вишитому білому, що світилося зсередини, немов наповнене зорями.

Прабаба.

Її очі — спокійні, глибокі — дивилися не осудливо, а з тривогою. 

— Не кожна правда веде до світла, — мовила вона повільно. Голос лунав ніби зсередини Марти. — Є речі, яких серце знає раніше, ніж розум. Бережи те, що тремтить у тобі, не рви нитку, поки не побачиш, куди вона веде...

Марта хотіла щось сказати, запитати — але прабаба вже відходила назад, у тінь. І тільки одна фраза, мов карбована, залишилася в тиші:

— Дивися не тільки на того, хто говорить. Дивися — хто мовчить.

Марта прокинулася, вся в холодному поту. Її рука лежала на зошиті — тому новому, що вона знайшла у хатинці. На останній сторінці хтось тонким почерком вивів слова:

«Мовчання іноді кричить гучніше, ніж крик».

Вона вдихнула глибоко. Поглядом ковзнула крізь вікно, за яким сірів світанок. Варто все ж бути обережною з Іллею