Перші відповіді

Ліс зустрів її тишею — глибокою, майже оксамитовою. Ліхтарик в руці Марти кидав вузьку смугу світла, що розгойдувалася від її кроків. Гілля обережно торкалося плечей, в повітрі стояв запах вогкої землі, минулого літа, хвої.

Коли з’явилася хатинка — знайома, але вже ніби інша — серце Марти калатало, як скажене. Вона ступила на поріг. Двері були прочинені.

Усередині темно. Але її вже не лякала темрява.

— Я знав, що ти прийдеш.

Його голос долинув з глибини кімнати. Він сидів у тіні, як і тоді. Але цього разу Марта не зупинилась. Вона пройшла вперед і сіла навпроти, поклавши обидва зошити на стіл між ними.

— Тепер ти говоритимеш, — прошепотіла. — Бо я знаю, що це не просто випадковість. Я знаю про Панну. Про князя. Про подібні символи в обох зошитах. І знаю, що ти щось приховуєш.

Василь довго мовчав. Потім обережно відкрив бабусин зошит. Доторкнувся до одного з аркушів, де була стара вицвіла акварель — панна в білій сорочці, що стоїть біля води.

— Ти не уявляєш, наскільки все глибоко, — сказав він нарешті. — Це не просто казка. Не просто легенда. Це… повторення.

— Що повторюється? — прошепотіла Марта.

— Цикл. Доля. Вибір. У кожному поколінні, якщо є панна — мусить бути і той, хто її охороняє. І той, хто намагається зруйнувати все. І найгірше — коли вони самі не знають, ким є.

Він підняв погляд — уперше за весь час прямо подивився їй в очі. Вони палали світлом — диким, сумним і дуже ніжним.

— Івась… він бачить. Те, чого не бачать дорослі. Як і я колись. Тому він поруч. Він знає більше, ніж здається.

— А я? Хто я в цій історії?

Василь усміхнувся, але в очах його було боляче.

— Ти — центр. Ти — Панна. Твоя присутність пробудила… усе.

— Але хто ти, Василю?

Він не одразу відповів. Потім сказав повільно:

— Я — той, хто вже раз не зміг тебе врятувати.

Серце Марти стиснулося. Слова тремтіли в повітрі, як натягнута струна.

— Минуле? — прошепотіла.

Він кивнув.

— Ми були. І знову є. Але кожного разу — новий шанс. Новий шлях. Новий ризик.

— І ти пам’ятаєш усе?

— Не все. Але досить, аби боятися повторити помилку.

Марта схилила голову. Її долоні несвідомо лягли на старі сторінки — ті, де були води, зорі, дерева, і два імені, витерті часом: Марта і Василь.

— І що тепер? — запитала вона тихо.

— Тепер ти маєш вибір. Ти можеш піти і забути. Жити простим життям. А можеш залишитись і дізнатись більше. Але пам’ятай — відповіді несуть не тільки знання. Вони несуть тінь.

Зовні здійнявся вітер. Стара хата затремтіла, ніби всередині пробудилась сама пам’ять.

…Марта ще раз озирнулася на хатинку, яка потопала в тінях дерев. Василь стояв поруч, його постать була спокійна, майже нерухома, але всередині нього бурлило щось, що дівчина не могла осягнути. Вона відчувала це шкірою — як вітер перед грозою.

— Я проведу тебе, — тихо мовив він, ніби більше до себе, ніж до неї.

Вони рушили стежкою, яка вела вниз, до села. Тиша між ними була м’якою, як мох під ногами.

— Ти ще повернешся сюди, — сказав Василь, коли вони дійшли до краю лісу. Його голос звучав твердо, майже як вирок.

— Я не знаю, — відповіла Марта, і поглянула йому в очі. — Я не знаю, хто я… і що все це означає.

Він нічого не сказав. Лише простягнув руку — не щоб торкнутися, а ніби щось віддати. І вона зрозуміла: відповідей не буде. Поки що.

Коли дівчина ступила на край поля, що вже вело до дороги, вона відчула, як ліс за спиною ніби зітхнув.

Озирнулася — Василь уже відходив назад, не повертаючися.