У воді

Після обіду Марта мила горнятко, коли почула, як грюкнули двері. Мати зайшла поспіхом, лице її було бліде, пальці міцно стискали ручку сумки.

— Доню… — видихнула вона й поставила торбинку на стіл, — сядь.

Марта витерла руки рушником, насторожено подивилася на неї.

— Що трапилось?

— У магазині чула… Люди кажуть — у лісі, в потоці, знайшли жінку. Мертву.

Марта сіла. Тихо. Тільки старий годинник на стіні відліковував час.

— Хто вона?

— Кажуть, та, що давно пропала… Та Стефа, з Буковини, що на сезонні приїздила. Молоденька. Її всі шукали, а тепер… — мати ковтнула слину. —Кажуть, у воду вкинута. Спідниця намоталась на ноги. Люди не знають, що й думати.

Марта мовчала. В грудях важко защеміло.

— А далі… — мати нервово смикнула комір светра, — чула, як одна баба казала, що бачила її коло того самого лісу… і нібито вона з кимось тоді говорила. І мовляв, то міг бути він.

— Хто — він?

— Та той, Василь. — Мати глянула різко, — Ти ж казала, що він живе сам. Що ніхто не знає, відколи він там.

Марта не відповіла. Тільки пальці мимоволі стиснулись.

— Доню, ти мене слухай. Я тебе прошу. Я не знаю, що там у вас, що ти відчуваєш, але… — вона схопила Марту за руки, — не ходи більше туди.

Не шукай його. Він… він може бути небезпечний.

— Мам…

— Ніяких «мам»! — голос зірвався. — Я знаю, як ти вмієш мовчки не слухати. Але цього разу — ні. Чуєш? Я не переживу, якщо з тобою щось станеться.

Марта глянула на неї. А потім опустила погляд. Вона не знала, що сказати.

Бо всередині щось кричало: це не він. Але як довести це матері, яка бачить лиш страх?

Вона мовчки встала і вийшла на подвір’я. Над горами повзли хмари.

А десь, у глибині душі, вже знала — наближається буря. І уникнути її не вийде.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Марта довго сиділа на старій лаві під грушею. Вітер гойдав сухе листя, пахло першими приморозками і свіжістю, але всередині не вщухала буря. Вона згадувала слова матері, ту тривогу в очах… І все ж її серце твердило одне — це не він.

Василь… Він міг бути дивним, відстороненим, навіть трохи лячним у своїй мовчанці, але зло — це було не про нього. Щось інше, глибше, проступало крізь його мовчання — біль, втома, тінь, що давно сиділа в душі. Але не жорстокість. Не здатність убити.

Марта зітхнула й уже зібралась зайти в дім, коли з боку сільської дороги долинув знайомий голос:

— Як душа тривожиться — не варто її ховати.

Марта озирнулась — і остовпіла. Тітка Ганя стояла біля хвіртки, наче з’явилась з нізвідки. На ній була та сама вицвіла хустка, а в руках — плетена торба з калиною.

— Тітко?.. Ви… Ви ж були… — Марта запнулась. Вона не бачила Гані з того самого вечора, коли вони знайшли Івася. І ніде не чула про неї.

— Я там, де треба, — усміхнулась жінка. — А тобі, Марто, треба знов іти. Бо коли душа питає, а серце вже знає — нема чого відкладати.

— Ви… ви щось знаєте, правда? Про нього?

Тітка Ганя підійшла ближче, її очі раптом стали зовсім іншими — не сільськими, звичними, а ніби пронизаними старими знаннями, як у баби з легенди.

— Василь… не той, кого лякаються, — сказала вона тихо. — То світ лякається того, що не розуміє. А розуміння, доню, в тебе під серцем росте. Не заглуши його чужим страхом.

— Але… люди… — Марта спробувала спертись на раціональне.

— А люди… — перебила її тітка, — люди все життя сплять, а коли хтось прокидається — лякаються, бо він інакший. Але ж саме він і бачить світ, як є.

Марта довго дивилась на неї, наче на привид.

— Ви хочете, щоб я…

— Нічого не хочу, — хитнула головою жінка. — То твоя дорога, дитино. Але як підеш — не забудь, що питаєш не тільки за себе. Бо ти не просто Марта. І він — не просто Василь.

І з тими словами тітка розвернулась і пішла назад дорогою, якою й прийшла. І хоч дівчина озиралась, тітки вже не було.

Цієї ж ночі, загорнувши в рюкзак зошити — бабусин і знайдений у хаті, теплі речі та термос, Марта рушила в сторону лісу.

Бо її більше не лякали тіні. Її лякало незнання.