Там, де яблука...

Івась прийшов сам. Тихо, як тінь. Появився біля садіка, коли Марта саме виходила після чергового заняття з малюками. Малий стояв босоніж, у вимазаній куртці, з обличчям, ніби витесаним із тривоги.

— Ви питали… про нього, — прошепотів і не дивився в очі. — Я можу показати.

— Івасю, я не…

— Але ви повинні. Бо він чекає.

Марта відчула, як щось тонке й неясне сіпнуло її серце — чи то страх, чи то надія.Того вечора хлопчик намалював їй карту. Криві лінії, кольорові плями — сосна, яр, галявина, хатинка. А збоку — червоне яблуко. Велике. Соковите. З одним листочком.

— Якщо побачите дерево з яблуками — не чіпайте, — прошепотів. — Бо воно чути вміє.

Марта вирушила на світанку. У селі ще спали, а туман сріблив траву та гойдався над дахами, як привид старої байки. Її рюкзак був легкий, але кроки — ніби важчали.Стежка вела повз обвітрену капличку, далі — через молодий ліс, де пахло вогкістю й торішнім листям. Марта йшла за малюнком. Шукала сосну з роздвоєним стовбуром — і знайшла. 

За нею починався інший ліс. Ліс, у якому панувала інша тиша — не природна, а жива. Там не співали птахи. Там мовчали навіть гілки.

Там було яблуко.

Перше вона побачила саме його — червоне, блискуче, мов покладене на мох чийсьою турботливою рукою. А вже за ним — хатину. Маленька, стара, з похиленим дахом і вікнами, що здавались темнішими, ніж має бути вдень.

Марта не знала, чого чекала. Василя? Його голосу? Слідів на землі?

— Василю… — прошепотіла.

Двері не відчинились. Навколо — жодного руху. Лише вітер, який ніс запах кориці й диму. І яблуко біля порогу — свіже, не торкнуте часом.

Вона присіла. Торкнулась плоду. Той був теплий.Тоді хтось ніби доторкнувся до її плеча — невидимо, ледь-ледь, мов спогад.

Марта обернулась — нікого.

«Чи ти справді був?» — подумала. І не знала, чи це запитання, чи молитва.

ВАСИЛЬ

Василь стояв у тіні старої сосни. Його силует розчинявся в напівсвітлі, наче він був частиною цього лісу, створений не з плоті, а з пам’яті, вітру та давньої печалі.

Він бачив, як Марта ступає м’яко, майже несміливо, ніби боїться збудити щось, що спить під мохом. Її пальці торкнулись яблука — і Василь ледь стримав подих.

«Не бери… не зараз…»

Але вона не зірвала плід. І це дало йому знак: вона ще не готова знати все, але вона шукає. І це — головне.

Колись він теж шукав. Сам не знаючи, чого саме. Утік із галасу міста, аби втихомирити розколоте всередині. Думав — у горах знайде спокій. А знайшов Івася.

Хлопець просто сидів біля каплички, коли Василь проходив повз. Подивився в очі — і там, у глибині, побачив себе.

Вони зрозуміли один одного без слів. І відтоді малий з’являвся тоді, коли Василь відчував, що світ знову хилиться в безодню.Тепер Івась привів сюди її.

«Вона з роду тих, хто пам’ятає», — думав Василь, дивлячись, як Марта відчиняє старі двері.

Усередині хатини було прохолодно й темно. Пахло часом, травами і чимось давнім, чого не знищить жоден вітер. На столику, поруч зі старим ліхтарем, лежав зошит. 

Знайомий.

Такий самий, як у прабабці Марти.

Марта підняла його з обережністю, ніби тримала чиюсь душу. В обкладинку вплетений був сухий полин. Усередині — почерк, якого вона не знала. Але слова… Вони тремтіли в повітрі:

«Той, хто бачить сни наяву, має пам’ятати: не всі сни — вигадки. Деякі — шлях. А інші — попередження…»

«Яблуко — то не спокуса. То знак. Хто зірве — повинен обрати: залишитись чи забути...»

Вона читала і не чула, як вітер шепоче її ім’я. Не бачила, як за вікном, у тіні дерев, стоїть він. Василь.І не знала, що з кожною сторінкою вона стає ближчою до істини. І далі — від звичайного життя.