Пошук відповідей

Наступного ранку Марта прокинулась із чітким наміром: дізнатись хоч щось. Вона не могла більше вдавати, що все — нормально. Ці сни, яблука, дивні погляди, шепоти в лісі — надто багато для випадковостей.

Вона взяла вільний день у садочку — мовляв, головний біль. І хоча совість трохи гризла, вона твердо знала: мусить зробити це саме зараз.

Стара бібліотека, що тулилася біля школи, ще з дитинства пахла вогкістю, папером і пилом.

Бібліотекарка — пані Галя — майже не змінилася. Та ж зачіска з сивим начосом, ті ж товсті лінзи, за якими очі здавалися риб’ячими.

— Що саме тебе цікавить, дитино?

— Може, є щось про легенди. Про наше село. Або старі бувальщини. Щось містичне… незвичне…Пані Галя підняла одну брову.

— Легенди? То ж ти не в школі тепер. Що шукаєш, Марто?

— Відповіді, — втомлено відповіла та. — Просто відповіді.

Вона провела в бібліотеці кілька годин. Перебрала тоненькі брошурки з історії краю, пожовклі машинописні аркуші, де згадувались давні обряди, навіть натрапила на сторінку з розповіддю про духів лісу, але все це здавалося відірваним від реальності. Мов іграшкові привиди, не здатні налякати дорослу людину.

— Нічого. — Марта вийшла на вулицю з порожніми руками. — Просто казки для дітей. Просто фантазія.А може, й справді це її мозок грається? Втома, нова робота, село, нові люди. Василь…

Ілля ...

День минав тихо. У крамниці вона зустріла Оксану з паралельної групи. Та скаржилась на холод у садочку. Потім Марта зайшла до аптечки — купити ромашку, бо голос сів після читання казок. А ще десь на півдорозі додому її перепинила баба Калина — щоб просто поговорити про весняні приморозки.

Світ жив, як завжди.

Ніхто не говорив про сни. Про яблука. Про дивне.І на якусь мить Марта відчула полегшення. Може, справді — вигадала. Перевтома. Сама собі це напридумала.

Вона ввімкнула пральну машину, закинула подушки на провітрювання, відповіла на повідомлення Лілі.

А ввечері, коли засинала, подумала: «Сьогодні нічого не буде. Просто спокій. Просто я. Просто життя.»

Але десь у підсвідомості все ще хтось тихо стежив.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Минав тиждень за тижнем. Садочок жив своїм ритмом: ранкові зустрічі, заняття, малювання, сльози через подерті колготки, обійми після сну, дитячий сміх, який проривався навіть крізь втому.

Марта намагалась жити звичайно. Вона щоранку заплітала волосся в низький хвіст, вдягала улюбленийвсввітшот і тепло усміхалась батькам, які приводили дітей. Але всередині щось поволі розмивалось, мов фарба на мокрому папері.

Василь не з’являвся. Вона не бачила його ні біля магазину, ні на вулиці, ні в церкві. Навіть тітка Ганя мовчала про нього, мов змовились.

І якось Марта злякалась думки, що його просто… не було. Що все — лише її вигадка. Втома, уява, сон. Хто він такий, цей мовчазний чоловік із теплим голосом і проникливим поглядом? Її серце тріпотіло при згадці про його пальці, що ненароком торкнулись її руки, про яблука, про сни — але все це могло бути тільки сном.

Може, я зійшла з розуму… — подумала вона, дивлячись, як мокрий сніг пролітає за вікном групи й тане на підвіконні.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Це сталося випадково. В кінці робочого дня, коли Марта забула свій телефон у методичному кабінеті. Коли вона поверталась за ним, то почула голос завідувачки — пані Орисі. Жінка говорила не одна.

— ...ти не розумієш, я сама не знаю, чому саме вона, — голос пані Орисі був схвильований, трохи знервований.

— Але щось триґернуло. Вона щось відчуває, — відповів чоловічий голос, низький, глухий.

Марта завмерла за дверима. Притиснулась до стіни, намагаючись дихати тихіше.

— А якщо вона дійде до правди? — знову пані Орися. — Їй не можна знати. Бо тоді…

— Бо тоді все почнеться знову, — перебив чоловік.У повітрі зависла важка тиша.

— Ми не маємо права втручатися, — тихо мовив він. 

— Але вона... не схожа на інших.

— Та вона сама ще нічого не розуміє… Просто інтуїція. І сни.

— А ти думаєш, це просто?

Марта відчула, як серце стукає в горлі. 

Про кого вони? Про мене?..

Повертаючись додому, вона нічого не чула — лише шурхіт власних думок. Увечері намагалася зайняти себе — мила посуд, читала дитячу книжку, навіть поставила чай з імбиром. Але руки тремтіли.

Може, все ж таки Василь — не примара… Може, ці дивні речі — не вигадки?..

Тієї ночі вона не спала. Очі її шукали у темряві хоч якогось натяку.

Я мушу дізнатись правду.