Буденне життя

Ранок у садочку пахнув вівсяною кашею та пластиліном. Марта встигла поставити чайник, поки малеча розбирала кольорові кубики. Їй подобались ці ранки — щось у них було заспокійливе, передбачуване. Діти сміялись, хтось уже встиг розлити воду з пляшечки, а інший — вкрав фіолетовий олівець і ховав його за спиною, ніби то було скарбом.

— Марто Іванівно, а ми сьогодні будемо малювати дракона? — Данилко заглянув їй просто в очі, очі з тією щирістю, якої так бракує дорослим.

— Якщо ти мені допоможеш його приручити, — всміхнулась вона, — тоді намалюємо.

Поки діти займались, вона швидко пройшлася групою, поправила рушнички, подивилась, чи всі взуті. Усе було, як завжди. Спокійно. Звично. Без загадкових снів і темних лісів.

Аж поки не пролунало легке постукування у двері.— Перепрошую, — тихий, трохи хриплуватий голос вирвав її з думок.Ілля стояв на порозі. Тримав у руці пакет із яблуками.

— Не бійтесь, я не з ревізією, — всміхнувся винувато. — Просто вирішив передати для дітвори. З саду.

Марта відчула, як щось у грудях стислося. Вона кивнула, взяла пакет.

— Дякую. Але... тобі не обов’язково було приходити.

— Знаю. Але ж не заборонено? — його очі світились теплом. — Та й, може, ми… колись… зможемо поговорити спокійно.

— Може, — відповіла вона тихо.Вони ще кілька секунд мовчали. Потім Ілля кивнув і пішов, обернувшись тільки один раз.

— Марто Іванівно! — гукнула Ліля, — а можна ми ще приготуємо яблучне пюре?— Можна, — Марта відчула, як всередині щось розтає. — Сьогодні буде яблучний день.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Яблучний день почався несподівано.

Після відвідин Іллі Марта довго тримала пакет у руках, не розуміючи, чому всередині — трепет. Звичайні яблука. Соковиті, з червоними боками. Діти раділи, ніби то був подарунок від самого Миколая. І поки Ліля мила фрукти в маленькому тазику, Марта розкладала їх на тарілки — одне кожному. Одне — собі.

Цілий день ішов у звичному руслі: сніданок, руханка, читання казки, аплікація. В обід дітлахи сонно позіхали, ховаючись у ліжечках під ковдрами з ведмедиками. А Марта сиділа біля вікна й роздивлялась яблуко на підвіконні. На ньому було ледь помітне темне коло, ніби слід від пальця. «Смішно, — подумала вона. — Це ж просто яблуко.»Та чомусь не могла його з’їсти.Після роботи вона пройшлася селом. Коли ступала вузькою доріжкою між городами, здавалося, що хтось десь недалеко дихає в унісон. Але озиратися не хотілось. У неї був день, в якому вона була — жива, справжня, без загадок.

Вдома її чекала мама. За столом, з горнятком каркаде, вона, здавалось, чекала саме моменту, коли Марта переступить поріг.

— То ти вже і з тим вдівцем заговорюєшся?

Марта застигла на порозі кухні.

— Мамо…

— Я ж чула. А ще тітка Олена казала, що бачила тебе з ним. На зупинці. І не просто так.

— То вже всі бачать усе краще за мене? — Марта роздратовано зняла куртку. 

— Я працюю з дітьми, і Ілля — батько одного з них. Ми говорили. І все.

— Але ж не вночі!

Марта стиснула губи.

— Я більше не дитина, мамо.І, не чекаючи відповіді, вийшла до своєї кімнати.

Вночі їй знову снилось яблуко.

Воно падало. Крутилось у повітрі повільно, мов у воді. І раптом — зупинилось у темряві. Навколо — лише ліс. Високі дерева, тіні, холод. А з глибини, з-поміж коріння — хтось дивився. Без обличчя. Без голосу. Але Марта знала: воно бачить.

— Візьми, — пролунало десь з боку. Голос був схожий на її власний. 

— Візьми те, чого не хочеш.І тоді яблуко розкололось навпіл — а всередині, замість зерняток, був воронячий дзьоб.Марта прокинулась із крижаним потом на чолі. Вікно було відчинене. Хоча вона точно його закривала.