Зародження почуттів

Тітка Ганя, важко зітхнувши, зупинилась на роздоріжжі.

— Ну, діти, далі вже самі. Мені ще до курей треба. — Вона хитро примружилась до Марти. — Тримайся, дівко. А як що — знаєш, де мене шукати.

— Дякую, тітко, — Марта ледь посміхнулася.

— А тобі, Василю… — вона глянула на нього довше. — Не забувай, що не все можна врятувати, але себе — треба.

І пішла. Маленька, але міцна постать хутко розчинилася в тумані, наче й не було.

Василь і Марта залишилися вдвох. Дорога пролягала повз поле з рудими сухими травами, а десь далеко в темряві ще світились самотні вогники хат.

Вони йшли повільно, мов не хотіли, аби ця мить завершилась.

— Ти часто так, з хлопцями по лісах? — нарешті озвався Василь, з ледь вловимим усміхом.

— Та ну… Я взагалі в перший раз. І, здається, востаннє. — Марта теж усміхнулась, але голос її тремтів.

— Боїшся?

— Не знаю. Усе плутається. — Вона глянула на нього крадькома. — Але з тобою не страшно.

Василь зупинився. Марта теж.

— Я можу здаватися тобі ким завгодно, — сказав він тихо. — Можеш не довіряти. Але… я тебе ніколи не скривджу.

Її серце болісно стислося. Ті очі… ніби відкривали в ній усе. Він простягнув руку, мов хотів торкнутися її плеча, але зупинився на півруху.Вона легенько доторкнулась до його пальців — майже несміливо. Їхні руки на мить зустрілися, й ця мить стала довшою за всю дорогу.

— Дякую, що провів, — прошепотіла Марта, коли перед ними постала її хата.

— Спи спокійно. — Він ще стояв, не зрушивши.

— А ти?

— А мені давно вже не спиться. Але з тобою… ніби трохи легше.

Її щоки запалали. Вона тихо сказала "на добраніч" і зникла за хвірткою, так і не наважившись озирнутися.

У сінях пахло  вареним молоком. Мати стояла на порозі кухні, руки в фартусі, обличчя строге.

— Де ти була? — коротко.

— Гуляла. З тіткою Ганею. І ще… Василь проводив.— Знову він. — Мати перехрестилась. — Ти знаєш, що про нього говорять?

— Я знаю, що чула сьогодні. І бачила.

— Я знаю, що він живе сам у тій чортовій хаті. І що твій тато…

— Не про тата мова, — перебила Марта. — Я виросла. Маю право сама вирішувати, кому довіряти.

— Виросла… — Мати підійшла ближче, очі в неї були вологі. — Але серце матері не обманеш. Я тебе благаю, дитино, бережи себе.

Марта мовчки кивнула. Раптом у неї не залишилося слів. Лише важкість на грудях і пекуче бажання… бути почутою.

Коли вона лягла в ліжко, темрява затисла все навколо. Але в голові крутилися погляди, слова, пальто у воді… чорні очі.

І раптом — сон. Чи марення?

Темний ліс. Іде сама. Чується дитячий сміх. Потім — плач. Потім хтось шепоче: «Ти вже з ним. Ти вже обрана…»

Марта здригнулась і прокинулась у холодному поту.

За вікном стояла ніч. Але їй здалося — хтось стояв просто за шибкою. І дивився.

Темрява знову огорнула її. Цього разу Марта не спала — її ніби тягнуло у глибини якогось іншого світу, світу, де дерева говорили шепотом, а земля дихала.

Вона йшла босоніж по м’якому моху. Повітря було густе, вологе, ніби перед грозою. Все навколо здавалося знайомим і водночас чужим.

— Марто… — тихий голос озвався з темряви.

Вона обернулася. На узліссі стояла постать. Висока, закутана в темне. Замість очей — дві глибокі тіні, що дивилися просто в неї.

— Хто ти?

Постать не відповіла, тільки простягнула руку. На долоні — сухе, зів’яле серце. Воно билося.

— Вибери, — прошепотів голос. 

— Або ти, або він.

— Хто «він»?

Але навколо вже здіймався вітер, ліс шумів голосами, з землі повільно випливала вода — чорна, блискуча. В ній хтось плакав. Маленький хлопчик.

— Василь? — прошепотіла вона.

— Ні, — озвався дитячий голос. — Це ти мене туди віддала…

Марта з жахом ступила вперед, але під ногами вже не було землі. Вода обійняла її холодом, хтось схопив за щиколотки, тягнучи вниз. Вона кричала, але ніхто не чув. І раптом…

Марта різко прокинулась. Дихала уривчасто, тіло спітніле, а серце гупало так, ніби вирвалося з грудей.

За вікном — тиша. Лише вітер шарудів сухим листям. Але на підвіконні… щось лежало.

Вона підійшла, не вірячи очам. Сухий листок. І на ньому — маленька, дитяча, ніби виведена пальцем — літера «В».