Сумніви

Марта відчувала,  як по шкірі пробіг холодок, ніби вітер прошив її наскрізь.

— З чорними очима? — перепитала вона, та голос зрадливо затремтів.

— Ти його бачив? — Василь стиснув Івасеве плече міцніше, але не з агресією, а як старший брат, що намагається витрусити правду.

Івась кивнув. Повільно.

— Нє… не зовсім. Але він був. Там. Учора.

— Хто тобі про нього сказав? — тітка Ганя перехрестилася, але очі блищали не страхом, а напругою.

— Хлопці з Підлісся. Вони казали, що якщо лишити яблуко на камені при водоспаді, то «він» прийде. А ще… якщо гукати його вголос тричі…

— Яблуко? — перепитала Марта. Її пам’ять блиснула чимось дивним, але поки що не могла вхопити. 

— То ви… викликали когось?

— Ми… хотіли побачити, чи правда, що він не має тіні. І чорні очі, як смола.

— Ой, Боже, хлопче! — тітка Ганя аж сплеснула руками. — Та ви навіжені! Ви шо, біди шукаєте? То ж не жарти!

— Ми думали… ну, просто легенда. Як про ту жінку в білому, що в лісі …

Василь відпустив малого, відступив на крок і глянув кудись у темряву між деревами.

— Вони його потривожили… — тихо сказав він. — А він тепер не відступиться.

Марта подивилась на нього так, ніби побачила вперше.

— Василю… — вона ступила до нього ближче, але зупинилась. — Ти… знаєш, про кого йдеться, так?

— То що нам тепер робити? — Івась зіщулився, обхопивши себе руками. — Він… він стояв там, за деревом. І дивився…

— Ти мусиш піти додому, — суворо сказав Василь. — Негайно. І нічого більше не чіпати. Ні каменів, ні водоспадів, ні яблук. Чуєш?

— А він прийде за мною?

Тиша. 

Тітка Ганя зробила крок ближче до хлопця, поклала руку йому на плечі.

— Якщо зробиш, як сказано, нічого не станеться. Але ще раз — і вже сам собі будеш винен.

Івась кивнув, майже плачучи.

— Василю, проведи його, — твердо сказала Марта. — Я… залишуся з тіткою.

Василь глянув на неї.

— Не йди сама. Чекай тут.

— Обіцяю, — прошепотіла вона.

Василь зник у темряві з хлопцем, а тітка Ганя лише перехрестилася в слід і прошепотіла:

— Най той ліс прийме спокій, бо інакше нам всім не буде миру…

Марта залишилась стояти посеред цвинтаря, серед капличок і могильних хрестів, у тиші, яку вже не пробивав навіть вітер. Її серце гупало в скронях.

Вона раптом згадала.

Яблука.

У кошику.

У Василя.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Марта стояла, наче прикована. Кожен звук — тріск гілки, шелест вітру, каркання ворона — зливався в тривожну симфонію, яка пронизувала її до кісток. Тітка Ганя мовчала, лише уважно спостерігала за нею, ніби щось обмірковувала.

— Тітко, — озвалась Марта. Голос звучав тихо, але твердо. — Хто той, із чорними очима?

Тітка Ганя підняла погляд, її очі були глибокі, як стара криниця.

— Та не всім знати треба, дитино. Але ти вже в тім. А як у тім — то й дорогу назад не знайдеш. Хіба вперед. З чистим серцем.

Марта ковтнула повітря. 

— Ви з Василем про нього говорили?

Тітка хмикнула. 

— Я з Василем за одним хрестом виросла. Його баба — моя двоюрідна. А його мама — така ж чутлива, як і він. Не раз в лісі те бачила, чого люди б ліпше не знали. Але Василь… — вона замовкла і стишила голос. — Він має дар. І має кару за нього.

— Яку кару? — Марта зробила крок ближче.Тітка Ганя уважно подивилась на неї.

— Серце чуже не відчуєш, Марточко, але своє — не обманеш. Василь знає, що той у лісі — не просто тінь. То щось, що вертається, як про нього думають. А Василь думав. Ще змалку. Та й не лишень думав… кличе його. Навіть не хочучи.

Марта відчула, як все в ній стискається.

— І це може вбити?

— Може. Але не тіло вбиває — душу згризає. Зсередини. Як жаль. Як гріх.

Раптом повз них з тріском пролетіла ворона й зникла між деревами. Марта здригнулась. Тітка Ганя перехрестилася.

— Ходімо. Тут не треба стояти довго. Не цього вечора.

Коли вони вийшли з-за каплички, на дорозі вже стояв Василь. Один. Марта злякано зупинилася.

— А хлопець?

— Я завів його до хати. Його мати ледь не зомліла. Сказав, що най не пустить з хати, аж поки не посвітліє. — Василь глянув на тітку.

 — І ще щось… Двері були відкриті. Широко. І в хаті — вітер. Хоч вікна закриті.

— Він уже там… — прошепотала тітка.

— Хто?! — Марта не витримала. 

— Що ви мені не договорюєте?!Василь підійшов до неї, близько. Дуже близько. І його очі, хоч і темні, не були страшними. Вони були повні тривоги.

— Марто. Якщо ти залишишся — ти побачиш більше, ніж хочеш. А якщо підеш — уже не повернешся тією самою. Вибір — твій.

Марта затримала подих. У голові гуло. Але серце… серце билося в такт його словам.

— Я залишуся.