Несподіванка

Василь провів рукою по потилиці, ніби зважував, що сказати. Десь угорі закаркала ворона, а за рогом церкви завив пес.

— Марто, — нарешті мовив він, — деякі речі просто є. Вони відчуваються, навіть якщо їх неможливо пояснити.

— Тобто? — вона склала руки на грудях, трохи напружено.

— Ну, скажімо… — він глянув на неї, довше, ніж хотів би. — Ти ж відчула, що щось не так, ще коли ті плітки почали ширитися?

Марта стиснула губи. 

— А що, мала не відчувати? Мене вони стосуються.

Василь кивнув. 

— Ось саме. Так і тут. Я не знаю, чому це має значення. Але має.

Марта хитнула головою, намагаючись переварити його слова.

— А ти куди зараз?

— До церкви, — відповів Василь. — Старий Грицько казав, що там отець бачив щось дивне.

— І що ж?

Василь зупинився, задумливо оглядаючи темніючий горизонт.

— Каже, що хтось світив ліхтарем на могилах.Марта відчула, як по спині побігли мурахи.

— Це… якось моторошно.

Василь зітхнув.

— Знаю. Але треба розібратися.

Вони рушили разом, і з кожним кроком Марта відчувала: те, що зараз відбувається між ними, страшніше за будь-які плітки. Це була правда, яку ніхто не скаже вголос.Біля церкви на них уже чекала тітка Ганя. Вона стояла, схрестивши руки, й уважно дивилася на Василя.

— О, Боже ти мій, Васильку, — покрутила головою. — А я си думаю, чи прийдеш, чи нє.

— Прийшов, тітко.

Жінка кивнула на могили.

— Он там. Така файна ніч була, а тут світло мелькало. Аж мороз по шкірі.

— Ви когось бачили? — спитала Марта.

— Нє, дитино. Але відчувала… Ой, відчувала.

Василь зітхнув.

— То що, підемо дивитися?

Тітка Ганя перехрестилася.

— А вам того треба, Васильку? Не ліпше не знати?Він глянув на Марту.

— Мабуть, не ліпше.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Василь рушив уперед, впевнено, ніби вже не раз ходив поміж цих могил. Марта трохи відстала, а тітка Ганя, навпаки, йшла поряд із ним, погойдуючи хустку на плечах.

— Ото ти не змінюєшся, Васильку, — хмикнула вона. — Все тобі лізти, де не просять.

— Та хто, як не я, тітко? — кинув він, не зупиняючись.

— Ага, бо більше ніхто не такий упертий.

Марта завмерла. 

Що?

Вона глянула на Ганю й Василя, і серце стислося від несподіванки. Тітка говорила з ним, наче він її рідний онук! Жодної відстороненості, жодного натяку на те, що він відлюдник. І що ще більше вражало — Василь теж говорив із нею просто й спокійно.

Вона глянула на Ганю й Василя, і серце стислося від несподіванки. Тітка говорила з ним, наче він її рідний онук! Жодної відстороненості, жодного натяку на те, що він відлюдник. І що ще більше вражало — Василь теж говорив із нею просто й спокійно.Наче так було завжди.

— Ви… давно знайомі? — спитала Марта, наздоганяючи їх.

Тітка Ганя глянула на неї з лукавою усмішкою.

— А шо, Марточко, ти думала, він просто так тут живе? Та я його ще малим пам’ятаю, коли він по річці на плотах ганяв!

— Тітко… — глухо кинув Василь, і жінка розсміялася.

— А шо? Правда ж!

Марта розгублено глянула на нього. Васильку, на плотах? Їй завжди здавалося, що він тут сам по собі, дикий і замкнутий, але виходить… він частина цього місця.

— А чого ж тоді… — почала вона, але тут раптом щось зашелестіло в траві.

Всі троє зупинилися.Шелест повторився.Василь зробив знак мовчати й рушив уперед, легкий, як тінь.

 Тітка Ганя тільки схрестила руки, але її очі блищали цікавістю, наче вона вже знала, що зараз буде.Марта стишено вдихнула.

І тут же кинувся тікати.

Василь рвонув слідом, мов вихор.

— Лови його! — крикнула тітка Ганя, але Василь і без того вже мчав, перескакуючи каміння.

Марта застигла на місці. Серце калатало.

— Хто це?!

— Зараз дізнаємося, — пробубоніла тітка й, не чекаючи, швидко пішла слідом. 

Марта ледве змусила себе рушити.За капличкою чулося важке дихання, шелест трави, чийсь відчайдушний ривок.І раптом — глухий звук падіння.

Коли Марта добігла, Василь уже стояв, притиснувши до землі якогось малого.

— Пустіть мене! — заверещав той, б’ючись, мов риба на гачку.

— Ого, — Василь аж відсапнувся. 

— То це ти там лазив?

Марта глянула на тітку Ганю, та лише хмикнула:

— А я си думала! То ж Івась з Підгірців, син Миколи Гоцуляка!

— Тітко! — хлопець борсався.

 — Я не хотів!

— А що ж ти хотів?! — Василь повільно підвів його на ноги.

— Та я… я просто шукав…

— Кого?! — в один голос спитали всі троє.

Малий затнувся.

— Ну, того, що в лісі живе…

Настала тиша. Василь і Марта переглянулися.

— Хто тобі сказав, що він там є? — Василь опустив голос.

Івась зіщулився.

— Всі кажуть… що він там.

— Хто — він?

Малий боязко підняв голову.

— Ну… той, що з чорними очима.