Емоції Василя

Василь мовчки рушив слідом за тіткою Ганею, але не міг позбутися відчуття, що за ними хтось стежить. Відчуття було майже фізичним – як холодний подих у потилицю, як легкий дотик на плечі, як тінь, що завжди на пів кроку позаду.

— Тітко, хто ще знає про це? — запитав він, коли вони вийшли на дорогу...

— Поки що ніхто, крім нас і того, хто мав би знати, але мовчить, — відказала жінка, перехрестившись. — Та довго не вдасться сховати. Люди швидко почнуть нюхати слід.

— А як ти думаєш, хто це? — Грицько ще йшов поруч, але говорив наче сам до себе.

— Ой, сину… — тітка Ганя зупинилася і поглянула Василеві в очі. — Не знаю. Але знаю одне — воно прив’язане до тебе.

Василь насуптвся.

— До мене?

— А до кого ж іще? Ти ще не второпав? Відтоді як ти вернувся, в селі спокою нема. То кури поночі верещать, то вітер у сухому колодязі стогне, то хтось під вікнами дихає, але як глянеш — нікого нема.

— Бабські байки, — пробурчав Василь, хоч сам не до кінця вірив у власні слова.

— Тоді поясни мені, чому та, що вчора ще жива була, сьогодні в річці гниє?

Ця фраза застрягла в нього в горлі, мов гілка.

— Хто це?

Тітка Ганя мовчала.

— ХТО, ТІТКО?!

— Я не знаю, — вона втомлено зітхнула. — Але тобі треба дізнатися. Бо це не просто мрець, Васильку. Це знак.

— Як і той лист? — глухо пробурмотів він.

— То ти таки читав його?

Василь зціпив зуби.

— Читав. Але не вірив.

Грицько лише фиркнув.

— Не вірив він… А тепер що? Вірити пізно?

Василь мовчки відвернувся. Він не хотів цього. Не хотів заглиблюватися у все це, вдиратися у старі історії, шукати зв’язки, яких не мало бути.

Але одне він знав точно.Жінка в річці була тут не випадково.І якщо він не дізнається, хто вона і чому її знайшли саме зараз — наступного разу на її місці може опинитися хтось інший.

І чомусь перше, що спало йому на думку, — це очі Марти.

— Мені треба її побачити, — сказав він.

— Кого?

— Марту.

Тітка Ганя хитнула головою.

— Бійся того, що може почути.Але Василь уже знав: від цього не втекти.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Василь довго не думав. Його ноги самі понесли до села. Серце гупало в грудях, мов обух по дереву. Щось стискало зсередини, але не страх. Ні. Це було інше. Якесь передчуття, яке закарбувалося десь на межі сну і реальності.

Він не знав, де зараз Марта, але інтуїція підказувала: її треба шукати біля садочка.

Коли він дійшов до воріт, діти готувалися до обіду , а з вікон долинали приглушені голоси. Двері грюкнули — і Марта вийшла.

Василь зупинився. 

Вона його не бачила. Стояла, злегка опустивши голову, поправляла на плечі пальто. А потім раптом підняла погляд, і в її очах Василь побачив втому.

А ще — якусь ледь приховану тривогу.

Він ступив уперед. 

— Можна тебе на хвилину?

Марта здригнулася від несподіванки, але одразу зібралася.

— Василю? Щось сталося?

Він хотів запитати, чи все у неї добре. Але ці слова здалися безглуздими. Тому сказав інше:

— Нам треба поговорити.

Марта видихнула, опустивши плечі.

— Якщо знову про плітки…

— Не тільки, — перебив він.

Вона помовчала, а потім кивнула.

— Добре. Де?

— Ходімо вниз, до річки.

Марта вагалася. Можливо, інтуїція їй теж підказувала щось. Але вона все ж рушила слідом.Коли вони дійшли до мосту, Василь зупинився.

— Скажи мені… — почав він, не знаючи, як правильно підібрати слова. — Ти бачила її вчора?Марта звузила очі.

— Кого?

— Жінку.

— Яку жінку?

Василь витримав її погляд.

— Ту, що знайшли сьогодні в річці.

Марта різко стиснула долоні.

— Господи… — прошепотіла вона. — То правда?

— Ти не чула?

Вона заперечно похитала головою.

— Ні. Хто це?

— Поки що не знаю. Але вона тут була вчора.

Марта мовчала, немов переварюючи почуте.

— Василю… ти думаєш, що це якось пов’язано зі мною?

— Я не знаю, з ким це пов’язано. Але щось підказує мені, що це не просто випадковість.

Вона обхопила себе руками, ніби їй стало холодно.— Я… я не розумію.

— Ти з кимось вчора говорила? Хтось поводився дивно?

Марта на мить задумалась, а потім тихо промовила:

— Ілля.

Василь напружився.

— Що він казав?

— Ми… просто говорили. Про плітки. Про людей.

— А потім?

— Потім він провів мене до зупинки… і…

— І?

Марта знітилася.

— І ми зустріли тебе.

Ці слова впали між ними важким каменем.Василь ковтнув, ніби розуміючи щось, що йому зовсім не подобалось.

— Марто… якби я сказав тобі, що все це має значення?

Вона підняла на нього очі.

— Тоді скажи мені, яке саме.

І Василь зрозумів, що він ще сам цього не знає.Але знає, з чого почати.