Знахідка

Ранок видався неспокійним. Сонце тільки пробивалося крізь сивий туман, а на подвір’ї вже чулося знайоме шаркання ніг.

— Ой, Васильку, ти вдома? — голос тітки Гані пробрався крізь двері ще до того, як вона постукала.

Василь прикрив очі, видихнув. Знову вона. Як завжди, несподівано.

Він відкрив двері й наткнувся на її проникливий погляд. Тітка Ганя була жінкою кремезною, з сивими косами, заплетеними у товстий вінок, і з таким виразом обличчя, наче бачила людей наскрізь.

— Добрий ранок, тітко, — Василь приховав усмішку. — Щось сталося?

— Та що ж могло статися, крім того, що люди балакають? — вона втягнула носом повітря, ніби винюхувала щось у його хаті. — Кажуть, бачили тебе вчора. А ще кажуть, що Марта…

Василь поморщився.

— Тітко, — його голос став глухим, — може, не будемо про це?

— А чого ж не будемо? — її очі примружилися. — Он як тебе це зачепило. То, може, й не все одно?

Василь схрестив руки на грудях і сперся об дверний косяк.

— Я й не казав, що все одно. Але й не бачу сенсу обговорювати те, що не має значення.

Тітка Ганя хмикнула.

— Ех, хлопче… Не має значення. А серце тобі що каже?

Василь не відповів. І не тому, що не мав слів. А тому, що в глибині душі знав: тітка Ганя завжди бачила правду.

— Ходи, покажу тобі дещо, — раптом сказала вона, розвертаючись на каблуках і прямуючи до воріт.

— Тітко, я не маю часу… — спробував протестувати Василь, але вона лише махнула рукою.

— Ая, ая… Часу він не має! А час тебе має! Ходи, бо потім жалуватимеш!

Василь зітхнув і рушив слідом. Тітка йшла швидко, незважаючи на свій вік. Вона звернула на вузьку стежку, що вела до старого млина. Біля води стояла ще одна фігура — сухорлявий чоловік у кептарі, що схрестив руки на грудях. Це був старий Грицько, якого в селі вважали трохи диваком.

— Що то за збіговисько? — пробурмотів Василь.

— А ти дивися, та думай, — відповіла тітка Ганя і вказала на воду.

Там, де млин вже давно не крутив своїх коліс, плавало щось темне. Василь ступив ближче, і його серце стиснулось. У воді хиталося жіноче пальто.

— Господи…

— Нє, Господь ту не ходить, — буркнув Грицько. — То знак, Васильку. Когось вода прийме.

— Чи вже прийняла… — тихо додала тітка Ганя, дивлячись просто на Василя.

Василь відчув, як холод пробіг по спині. Він нахилився ближче до води, намагаючись розгледіти більше деталей. Пальто зачепилося за старий корч, і коли вітер зрушив його з місця, з-під тканини вигулькнула біла рука. Василь рвучко відсахнувся, а Грицько лише сплюнув набік.

— Бачив, хлопче? То не до добра.

Тітка Ганя схрестила руки на грудях.

— Йой, та я знала! Відчувала ще від учора. Щось ходило селом, Васильку. І ти то знаєш.

Василь стиснув кулаки. Він дійсно відчував це ще ввечері, коли повертався додому. Наче тінь за ним крадькома йшла, ховаючись між деревами. Але він вирішив, що то лише втома і напруга.

— Треба когось кликати, — сказав він, відступаючи від берега. — Старосту, поліцію…

— Та клич, клич… — пробубонів Грицько. — Тільки чи знайдуть вони щось, коли той, хто це зробив, не хоче, щоб знайшли?

Раптом десь у гущавині хруснула гілка. Василь різко обернувся. Між деревами промайнуло щось темне, але коли він придивився — нічого не було.

— Василю, — голос тітки Гані став напруженим. — Не оглядайся. Йдемо. Бо ще не вечір, а вже смердить бідою.

Василь повільно відступив назад, відчуваючи, як повітря навколо стало важким, мов перед бурею. Його серце калатало в грудях. Щось відбувалося. І він уже був у цьому по самі вуха.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Василь мовчки рушив слідом за тіткою Ганею, але не міг позбутися відчуття, що за ними хтось стежить. Відчуття було майже фізичним – як холодний подих у потилицю, як легкий дотик на плечі, як тінь, що завжди на пів кроку позаду.

— Тітко, хто ще знає про це? — запитав він, коли вони вийшли на дорогу.

— Поки що ніхто, крім нас і того, хто мав би знати, але мовчить, — відказала жінка, перехрестившись. — Та довго не вдасться сховати. Люди швидко почнуть нюхати слід.

— А як ти думаєш, хто це? — Грицько ще йшов поруч, але говорив наче сам до себе.

— Ой, сину… — тітка Ганя зупинилася і поглянула Василеві в очі. — Не знаю. Але знаю одне — воно прив’язане до тебе

— До мене?

— А до кого ж іще? Ти ще не второпав? Відтоді як ти вернувся, в селі спокою нема. То кури поночі верещать, то вітер у сухому колодязі стогне, то хтось під вікнами дихає, але як глянеш — нікого нема.

— Бабські байки, — пробурчав Василь, хоч сам не до кінця вірив у власні слова.

— Тоді поясни мені, чому та, що вчора ще жива була, сьогодні в річці гниє?

Ця фраза застрягла в нього в горлі, мов гілка.

— Хто це?

Тітка Ганя мовчала.

— ХТО, ТІТКО?!

— Я не знаю, — вона втомлено зітхнула. — Але тобі треба дізнатися. Бо це не просто мрець, Васильку. Це знак.

— Як і той лист? — глухо пробурмотів він.

Тітка підняла брови.

— То ти таки читав його?

Василь зціпив зуби.

— Читав. Але не вірив.

Грицько лише фиркнув.

— Не вірив він… А тепер що? Вірити пізно?

Василь мовчки відвернувся. Він не хотів цього. Не хотів заглиблюватися у все це, вдиратися у старі історії, шукати зв’язки, яких не мало бути.

Але одне він знав точно.

Жінка в річці була тут не випадково.І якщо він не дізнається, хто вона і чому її знайшли саме зараз — наступного разу на її місці може опинитися хтось інший.І чомусь перше, що спало йому на думку, — це очі Марти.

— Мені треба її побачити, — сказав він

— Кого?

— Марту.

Тітка Ганя хитнула головою.

— Бійся того, що може почути.

Але Василь уже знав: від цього не втекти.