Роздуми

Василь ішов звичною стежкою, руки в кишенях, плечі трохи зведені — так він ходив, коли хотів лишитись наодинці з думками. Повітря було насичене вогкістю опалого листя, у повітрі пахло димом з далеких димарів. День хилитався до вечора, сонце ковзало між гілляччям.

Аж тут — кроки.

Він підняв голову і побачив її.

Марта.

І не сама. 

Поруч ішов Ілля — той самий. Вдівець. Чоловік, про якого ходили плітки, але всі говорили тихо, з повагою. А тепер ось — вони йдуть разом, крок у крок, мов так і треба.

У Василевих грудях щось зсунулось.

Не біль, ні. Швидше — несподіваний вітер, що збиває з ніг. Він і сам не зрозумів, чому це так вдарило. Вони ж — лише знайомі. Третя зустріч. Жодних обіцянок, жодних слів «назавжди». Але серце вже вело свою гру.

Марта помітила його першою. Вона ледь уповільнила ходу, і її очі… Очі сказали більше, ніж губи могли б виговорити.

— Привіт, — кинула вона, ніби невпевнено, але щиро.

— Добрий вечір, — відповів Василь коротко.

Його голос зрадив — глухий, відчужений, мов говорив не він, а хтось через нього. Очі ковзнули по Іллі, і щось кольнуло десь у шлунку. Не ревність — занадто рано. Але щось схоже.

— Ми тут… випадково, — додала Марта, а Василь лише кивнув. Слова не приходили.

Ілля теж щось буркнув привітне, але Василь не вловив — шум у вухах заглушив. Неначе весь ліс навкруги враз замовк, прислухаючись лише до його дихання.

"Нічого ж не сталося. Вона не твоя. Ти навіть не знаєш її. Тільки двічі бачив, і то — крадькома."

Та серце не чуло логіки.

Він витримав ще секунду. Дві. А потім кивнув коротко:

— Бувайте.

Розвернувся й пішов. Рівно. Не поспіхом. Але з кожним кроком щось стискалося глибше всередині.

"Інший чоловік поруч. І вона сміється. Можливо, вперше за довгий час. І це — не ти. І, мабуть, ніколи не будеш."

Хрустнуло під ногою гілля. Василь зупинився, сперся долонею об старий бук. Вітер роздмухував спогади про її голос, її очі… Про оту тишу між ними, що була теплішою за слова.

— От дурень, — прошепотів. — Що ти собі думав?

Тиша відповіла мовчанням.

І тільки серце ще довго стукало, мов благало: «Зачекай трохи. Вона не просто так. Вона — твоя віха. Твій знак.»

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Її ноги ніби самі спинились. Не можна було так просто піти далі.

Василь… Він поглянув на неї, і в тому погляді було щось таке, що змусило нутро стискатися. Не докір, не гнів — щось гірше. Відстороненість. Як людина, що зробила висновки й вирішила більше не витрачати ні краплі свого часу.

"Що з тобою, Марто? Він же тобі ніхто. Абсолютно ніхто."

Та чомусь у грудях наростала глуха порожнеча, мовби хтось раптово висмикнув із неї нитку, що ледь-ледь пов'язувала її світ з іншим.

— Все добре? — голос Іллі повернув її до реальності.

— Так… Просто… — вона зітхнула. — Він якийсь… дивний сьогодні.

Ілля посміхнувся кутиком губ.

— Він завжди такий.

Марта підняла голову.

— Ти його знаєш?

— Сказати б, що так… Але ні. Він тут давно, проте сам знаєш який — не дуже говіркий. Як з’явився, так і тримається осторонь. Люди різні балакають, але хто він насправді, здається, не знає ніхто.

Ці слова мали б остаточно її заспокоїти, але натомість змусили серце стискатися ще більше.

Бо їй здалося, що щойно вона втратила щось дуже важливе.

Ілля. 

Він помітив зміну в її обличчі. Помітив і те, як її очі знову ковзнули в той бік, де щез у сутінках Василь.

І тут все стало зрозуміло.

Ілля ледь стримав сміх.

От воно що…

Він не був дурнем. Життя навчило його зчитувати людські емоції, особливо жіночі. І зараз перед ним стояла дівчина, яка, мабуть, сама ще не до кінця усвідомила, що з нею відбувається.

"Воно ж тільки починається, дівчинко. І схоже, ти сама ще не розумієш, у що вплуталася…"

Але він не сказав нічого.

Тільки мовчки продовжив іти поруч, несучи в собі ледь помітну, але все ж таки іронічну посмішку.