Тінь слова

Час плив зовсім непомітно. День змінював новий день. Життя вирувало, а село гомоніло...

 Почалось усе з дрібниці. З короткого погляду, що завис на кілька секунд довше. З усмішки Іллі, яку помітила пані Соломія — завідувачка садочка, жіночка з добрим нюхом на «непотрібне». А потім — обідня перерва, чай із м’ятою й нашіптування в методичному кабінеті.

— Я ж нічого не кажу, — мовила пані Соломія до колеги. — Але якось воно… не по-божому. Молодичка прийшла недавно, а вже з вдівцем на лавці щебече.

На наступний день у селі гомоніли всі. І Марта дізналась останньою — від тітки  Гані, яка в аптеку зайшла за заспокійливим, а винесла з собою новину.

— То правда, шо ти з Іллею крутнеш? — запитала просто, без прелюдій.

У Марти щелепа сіпнулась.

— Що?!

— Та вже півсела балакає. А я кажу: не може бути, не та дівка. А як?

Марта не відповідала. Вона лиш мовчки взяла куртку й пішла шукати Іллю. Не тому, що вірила — а тому, що треба було знати. В очі.

Іллю вона застала біля школи. Він якраз забирав сина — старшого Юрка.

— Можна з вами хвилинку? — сказала тихо.

Чоловік зміряв її здивованим поглядом, кивнув, і хлопчик побіг уперед.

— Ви знаєте про... — вона знітилась. — Про балачки.

— Знаю, — сказав Ілля. — Знаю і хочу знати, чому це все почалося.

— То не ви?!

— А ви думали — я? — в його голосі з’явилась образа. Невелика, стримана, та така справжня, що Марта опустила очі.

— Я не знаю, що думати, Ілле. Я просто... Я хочу це зупинити. Бо мені в очі дивитись соромно.

— І мені, — відказав він, зітхнувши. Потер потилицю долонею, наче намагався витерти з себе весь цей пліткарський бруд. — Проведу до зупинки?

Вона кивнула. Їм обом хотілося мовчати. Не від ніяковості — радше від втоми. Мовчання було теплішим за слова. Воно стишувало тривогу, вкрите павутинням невимовленого.

Йшли повз старі каштани, що ще тримали шорстке, пожовкле листя. Воно тихо шаруділо під ногами, ніби шепотіло щось давно забуте. Вітер колихав гілки, хмари сунули низько — осінь вгризалася в день, немов стара звичка.

Мартина хода була неквапка. Вона щойно зрозуміла, як сильно їй бракує простої, чесної розмови. А ще — спокою. Чоловік поруч мовчав, та це мовчання не було тяжким.

— Ви знаєте, я й не помітив, коли ми стали "новиною" села, — озвався Ілля. — А може, просто не хотів помічати. Людям завжди хочеться історій. Навіть якщо їх треба вигадати.

— Але чому я? — Марта подивилась угору, де між гіллям блиснуло світло. — Чому не вигадали про когось іншого?

— Бо ви — нова. І, мабуть, занадто... справжня. — Він всміхнувся краєчком губ. — У селі такі очі — як сірники біля сіна.

Марта хмикнула. Але не встигла відповісти.

Бо за кілька кроків, біля старого паркану, що обгороджував занедбану пасіку, вона помітила знайому постать.

Василь. 

Стояв мовчки, ніби його вирізали з повітря — такий природний у цій тиші, ніби сам виріс з-поміж дерев. У руках — порожній кошик з-під яблук. А погляд… той погляд зупинив її серце.

Його очі були спокійні — на перший погляд. Але під поверхнею щось ледь помітно ворушилось. Ніби тінь розчарування або ж біль, замаскований під байдужість. Мовчав, але його мовчання боліло більше, ніж будь-яке слово.

— Привіт, — мовила Марта перша. Голос її здригнувся.

— Привіт, — відгукнувся Василь тихо.

Він не глянув на Іллю, лише ковзнув поглядом по ньому, немов спробував зрозуміти, що між ними. Його очі затримались на Марті. У них — ні осуду, ні ревнощів. Лише… сум.

— Це Василь, — сказала вона до Іллі. — Ми... знайомі.

Ілля кивнув чемно, але Василь уже відвернувся.

— Василю... — почала вона.

Та він мовчки рушив стежкою вглиб, у напрямку лісу, залишивши після себе лише хрускіт сухого листя під ногами. Йшов неквапно, але не озирнувся. Наче знав: коли дивишся назад — важче йти далі.

Марта стояла посеред дороги, ніби щось загубила.

— Це він? — обережно спитав Ілля. — Той, через кого в тебе такий погляд?

— Ні… — відповіла вона майже пошепки. — Не через нього. А через себе.