Василь. До того, як усе змінилось

Ще десять років тому Василь носив кеди з вибитими носами, слухав «Океан Ельзи» в навушниках і поспішав на пари до філософського факультету Львівського університету. Жив у гуртожитку на вулиці  Медові печери, де в кімнаті завжди було прохолодно, зате теплі розмови з сусідом тягнулися до півночі.

Він мав друзів, які не могли жити без розмов що таке  свобода, про те, чи існує істина, і як її знайти.  Часто зависали в кнайпах на Площі Ринок, де запах кави впереміш із старими стінами творив свою філософію. Після пар ішов до Стрийського парку — там тиша глибша, ніж у бібліотеці.

Любив життя по-своєму — неголосно, подумки, якось по-філософськи.

Тоді він ще не чув, як говорить ліс.

У місті було гамірно. Він підробляв у видавництві, вичитував тексти, часом редагував. Все йшло ніби за планом. Та от дивна річ — щораз частіше він почувався ніби за склом. Світ довкола жив, сміявся, закохувався, планував… а він дивився на все це, як на фільм, який давно йому набрид.

Усе змінилось поступово. Спочатку — смерть дідуся. Старий з Кичер, з яким Василь бачився нечасто, залишив йому хату і… ще дещо. Листа.

"Ти відчув, так? Щось кличе. Не бійся. Коли земля шепоче — слухай. Бо ти той, хто пам’ятає."

Лист здавався маячнею. Але з того дня сни змінились. Він почав бачити місця, де ніколи не був. Відчувати запах дерев, яких не міг назвати. І у кожному сні — вона. Жінка з гір. З очима, що тримали цілі століття.

Спершу Василь думав, що просто втомився. Потім почались тривожні дзвінки матері — вона згасала швидко, і просила його повернутись. Повернувся. Але вже було пізно. Вона встигла лиш сказати:

— То не ти вибрав гори. То вони тебе…

Після її похорону Василь залишився у хаті наодинці. Планував лишитись на кілька тижнів. А залишився — на роки.

Бо з кожним днем усе ставало… зрозумілішим. Він почав бачити зв’язки — між снами і подіями. Між місцями і людьми. Між собою і давніми історіями села. Хтось уникав його. Хтось мовчав. Хтось боявся.

Але ліс не боявся. І джерело — пам’ятало.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Спершу Василь намагався жити, як усі. Підсобляв старому вівчареві, допомагав у крамниці, носив дрова тітці Гані, яка ще не встигла вирішити — співчувати йому, чи стерегтись. Ходив до церкви на свята, вітався з сусідами. Та з кожним днем помічав: на нього дивляться якось інакше.

— То той з міста, що книжки читає, — шепотілись за спиною.

— А бачив, як він уночі блукав попри ліс? Як мрець, Боже прости! — казала одна баба до іншої, перебираючи сушені трави.

Діти ховалися за спини, коли він ішов повз. Дорослі замовкали, зустрівшись із ним поглядом. І навіть отець Ярослав, котрий колись хрестив його, тепер уникав розмов.

А Василь просто… слухав. Не їх. Не плітки. А те, що було далі. Глибше. Земля під ногами здавалася живою. Каміння мало пам’ять. А вода — голос.

Його сни вже не лякали. Вони стали дороговказами. У них був ліс, якого він ще не бачив, і слова, яких не чув від людей, але які живо звучали в серці.

Одного разу, ще на світанку, він почув шепіт. Йшов зі старим ліхтарем до джерела, коли раптом зупинився — щось мовило його ім’я. Наче вітром принесло, наче саме повітря взяло голос.

— Василю… пам’ятай...

Він зупинився, затамувавши подих. Пальці стискали ручку ліхтаря так, що забіліли кісточки.

«Пам’ятай що?..» — хотів спитати, але лиш проковтнув тишу.

Того дня він не вийшов із хати. Запалив свічку перед образами, сів на стару бамбетлю й довго мовчав. Розгорнув дідусів зошит. Там були записи — уривки снів, старі перекази, давні імена. А на останній сторінці — його ім’я, записане тремтячою рукою. І підпис: «Повернеться. Коли прийде час.»

З того моменту Василь уже не намагався “влитися”. Бо зрозумів — його місія не в тому, щоб бути, як усі. Його дорога — чути. І берегти.

Навіть якщо громада його не приймає.

Навіть якщо часом самому страшно.

Бо він — той, хто пам’ятає.