Василь

Він не хотів виходити сьогодні. Небо над лісом було затягнуте сивим полотном, і навіть птахи мовчали. Але щось невидиме тягло його вниз, до джерела. Там завжди ставало легше дихати — чи, може, глибше.

Василь ішов навпростець, як завжди, не залишаючи за собою слідів. Його кроки не лякали звірів, гілки не чіпляли одяг, а мох під ногами здавався живим. Він не зважав на дорогу — ті місця знали його, а він — їх.

І саме тоді, коли вийшов до кам’яного серця джерела, відчув: хтось поруч.

Серце стиснулось, не від страху — від передчуття.

Вона.

Струнка фігура, затінена деревами, зупинилася на кілька кроків нижче. Волосся вологе від туману. Очі — великі, запитальні, але з відблиском тривоги. Її присутність була… недоречною. Ніби вона увірвалася в щось, що давно чекало тиші. Але водночас — вона була тут доречною, наче давно мала прийти.

Його пальці мимоволі стиснули обід кам’яної чаші джерела.

Стій. Не наближайся. Не зараз.

Але вона вже завмерла. Її ноги самі спинились. А серце, здається, калатало, мов зранений птах.

— Ви… тут часто буваєте? — голос її прозвучав м’яко, несміливо.

Василь повільно повернув голову.

Очі їхні зустрілись. Сірі — його, глибокі, мов небо перед бурею. І темно-зелені — її, повні здивування, страху й чогось ще… не названого.

— А ти? — відповів просто.

Вона кліпнула.

— Я… просто йду додому. Запізнилась на автобус. — Усмішка промайнула на її обличчі, але одразу зникла, ніби вона відчула, що тут, у цьому місці, не варто нічого фальшивого.

Не тисни. Вона не повинна знати. Ще ні.

— Люди не часто ходять цією стежкою, — сказав він, голосом рівним. — Особливо ті, що не шукають.

Вона затамувала подих.

— Я… не знала, що тут ще хтось живе. Кажуть...

— Кажуть багато, — перебив він. Не різко. Просто — як істина, яку не хочеш знову пережовувати.

І тоді стало тихо.

Джерело продовжувало дзюрчати, спокійно, безтурботно. Василь дивився на неї кілька секунд. Йому хотілось сказати більше. Хоч одне слово, яке б пояснило, чому його так зненацька вразила її присутність. Але він не знав, чи це буде правильно.

Вона прийшла раніше.

Ступив убік — повільно, як тінь, що зникає в лісі.

— Почекай! — її голос долинув уже коли він майже зник за деревами.

Не зупинився. Але кожне слово її залишалося з ним.

Він ішов назад довгою стежкою, і кожен крок відлунював всередині.

Вона прийшла. Вона — шукає.

І це все змінює.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Василь. Дім, що пам’ятає.

Дерев’яні двері заскрипіли, як завжди, трохи запізнюючись. Він зачиняв їх повільно, ніби залишаючи позаду щось більше, ніж лісову стежку.

У хаті було тихо. Занадто. Тиша тут не тиснула — вона огортала, як старе, вицвіле покривало. Піч ще тримала тепло з ранку, у кутах спокійно дихав пил, і лише ледь чутне тикання старого годинника розрізало повітря.

Вона. 

Її голос досі лунав у голові. Нерішучий, але живий. Вперше за довгий час він почув щось… справжнє. Не шелест листя. Не крик сови. Людський голос, який не просив, не боявся, не звинувачував. Просто — був.

Сів біля вікна. Розсунув фіранку. Мряка опустилася на полонину, наче хтось зверху обгорнув землю ватою.

Що вона тут робить? Така, як вона. У цьому селі.

Він чув про нову дівчину в садочку. Хтось згадував її ім’я — Марта. Йому здалось воно надто світлим. Надто теплим для того, що має відбутись.

Василь нахилився до комода, витяг вузьку шухляду й дістав невеличку шкіряну книжечку. Стара, потріпана, на кутиках вигризена мишами — але всередині сторінки були цілими. Це був його щоденник. Не зовсім звичайний. Не про дні й справи. А про сни.

Він розгорнув останню записану сторінку:

"Сон — знову вона. Та, у вінку з барвінку. І знову — край джерела. Тримає мене за руку. І каже: «Не запізнись цього разу». За спиною — каплиця. Та, якої вже немає."

Його долоня тремтіла. Той самий сон, що повторювався роками, ще з юнацтва. А сьогодні — вона стояла біля джерела. Жива.

Ті самі очі. Той самий силует. Лише без вінка.

"Це неможливо," — подумав він. Але душа знала інше.

Усі ці роки Василь жив на відстані — від людей, від минулого, навіть від себе. Після батькової смерті і після того, як мати, не витримавши смутку, покинула дім, він залишився один. Хата стала йому і келією, і фортецею, і пасткою.

У місто не хотів. Там — шум, брехня, порожні слова. А тут — дерева. Вони не брешуть.

І сни. Вони не відпускають. 

Він зітхнув, закрив книжечку, і погляд зупинився на поличці з дерев’яною різьбою.

Серед мисок, сушених трав і череп’яних фігур стояла одна, особлива — невелика фігурка жінки з вінком. Він вирізьбив її ще тоді, як був підлітком. За образом зі снів.

І сьогодні вона стояла перед ним. Без вінка. Але з тим самим поглядом.

Його пальці торкнулись дерева. Воно було теплим.

— Марта…

Він вимовив ім’я пошепки, ніби перевіряючи, як воно звучить у його домі. І вперше за довгий час відчув — щось змінюється.