Знайомство

Сон залишив по собі гіркувато-солодкий присмак: як ожина — темна, терпка, але соковита. Марта лежала ще кілька хвилин, вдивляючись у стелю, а потім підвелась і одразу потягнулася до зошита.

Пальці тремтіли, коли вона перегортала сторінки. Рядки, написані бабусею, ставали все загадковішими:

"Є пам’ять роду, що спить, доки не озветься хтось, кому болить. Кров не забуває. Вода не змиває. Якщо Панна знов у Кичерах — Князь недалеко. Але не шукай його — він сам тебе знайде."

Марта здригнулась. Слова були надто точними. Вона згадала зустріч  — коротку, тривожну. У ньому було щось від того, кого вона бачила у сні. Те саме мовчання. Та сама вага погляду.

"Каплиця — то не місце. То поріг. Якщо ти стоїш на ньому — за тобою хтось вже дивиться. Хтось — або щось. А може — ти сама."

Марта пригадала, як колись бабуся варила трав'яний чай і наспівувала стару пісню, якої вона не чула деінде. У тій мелодії було щось прадавнє. А тоді — знову бабусині слова:

"Дивись у воду. Вона скаже більше, ніж люди. Але тільки тоді, коли ти готова."

Зошит здавався живим. Він ніби відгукувався на її думки. Якби не холодна підлога й не ранкове світло за вікном — Марта подумала б, що все це сон.

І щойно вона подумала, що все це — вигадка, з-поміж сторінок випав засушений лист тонкий, сріблястий. На ньому дрібним почерком було написано:

"Ти вже бачила його одного разу. Води було більше, ніж тепер. Але стежка та ж. Не озирайся. Дивись уперед."

Марта зжала листа в долоні, закрила зошит і на хвильку затулила очі.

Вона знала — сьогодні піде. У ліс. До джерела. До каплиці, якої нема. До відповідей, які вже поруч.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

Марта вийшла з хати трохи згодом, ніж планувала. День видався похмурим, з важкими сірими хмарами, що звисали над селом, як перина. Повітря було вологим, туман ще не розвіявся повністю.

Вона попрямувала до магазину по хліб і сірники — банальні справи, які трохи заземляли після нічних думок і прочитаного. Дорогою вона намагалася не думати ні про сни, ні про бабусин зошит, ні про слова тітки Гані. Але всередині щось усе одно стискалось — як перед зустріччю з кимось, кого не чекаєш, але точно зустрінеш.

І вона зустріла. 

Біля старої комори, де місцеві залишали дрова, він стояв, спертий плечем до дерев’яної стіни. У руках тримав ящик із яблуками. Простий одяг — сірий светр, темні штани, пошарпане взуття. Але щось у його поставі видавало внутрішню силу, спокій, впертість. Той самий чоловік, що мовчки спостерігав за нею біля джерела.

 Її ніби кольнуло в груди, та вона змусила себе йти далі — спокійно, ніби не помітила.

-Добрий день,  - озвався він першим, голосом рівним, звичним, буденним.

— Добрий … — відповіла Марта, трохи розгублено зупинившись.

— Ви, певно, новенька в садочку? — кивнув на її сумку, з якої визирав блокнот із написом «План адаптації».

— Так. Я Марта. Психолог, як би це дивно не звучало для такого маленького села, — вона усміхнулась, намагаючись не дивитися йому просто в очі. Але очі самі знайшли його погляд.

— Василь, — просто сказав він. — Я тут… живу неподалік. Іноді допомагаю пані Дарці з городом.

— Приємно. Думаю, ми вже бачилися.— Слова самі вирвались, і вона в ту ж мить пошкодувала. Бо його очі ледь змінитися — не моргнув, не здивувався, але на мить… ніби зник із цієї реальності.

— Може, й так, — сказав нарешті. — Тут мало людей, важко когось не бачити.

Марта кивнула. Не сказала нічого більше. Повітря між ними гусло — не від напруги, а від надто глибокого мовчання.

— Ви любите яблука? — раптом спитав він і простягнув одне — червоне, запашне.

— Люблю, дякую, — взяла, не думаючи. — Самі збирали?

— Сам, — коротко кивнув.

— Ще побачимось, Василю, — сказала вона, роблячи крок назад.

— Та певно, — відповів просто.

І вже коли вона відходила, чула, як він сказав зовсім тихо, майже сам до себе:

— Тепер знов починається…

Марта озирнулась, але він вже зник за рогом комори.