Тітка Ганя

…На останній сторінці був малюнок. Каплиця. Та сама, що малювала Софійка. Та, якої вже давно не існує.

Марта сиділа на підлозі, притискаючи зошит до грудей, ніби боялась, що він розсиплеться від часу — або зникне, як і спогади. В кімнаті було тихо, тільки за вікном шумів вітер і десь далеко — брехав собака.

Раптом у двері постукали. Різко, коротко.

Марта здригнулась. Поглянула на годинник — дев’ята вечора.

Відкривши двері, вона побачила невисоку жінку в хустці. То була тітка Ганя, сусідка з другого кінця села, трохи дивакувата, але добра. Люди казали, що вона «має силу чути».

— О, Марточко, Слава Ісусу Христу, — сказала стара, поправляючи вузлик на хустці. — Прийшла лиш глянути, чи ти туй. Бо вітром тебе не знесло?

— Слава навіки. Та ні, вдома, — усміхнулась Марта, намагаючись не видавати свого внутрішнього сум’яття. — Заходьте, тітко.

Жінка зайшла, обтрусила на порозі чоботи й глянула на зошит, який Марта не встигла сховати.

— Ади ж, та то бабці твої писанки, — мовила тихо, з придихом. — Вона, царство їй небесне, казала: "Прийде час — хтось має то взнати."

— Ви щось знаєте про це? — голос Марти зрадив її тривогу. — Що це все означає? Хто така та Панна? І Князь?..

Ганя повільно сіла на табуретку біля печі, зітхнула:

— Колись давно, ще коли моя мама дівкою була, казали таку бувальщину… Що в нас, у Кичерах, не все просто з людьми. Є ті, що з роду в рід пам’ятають більше, ніж дозволено. А є ті, шо пам’ятають серцем. Панна та Князь — то не просто імена. То як тіні від когось, ким ви колись вже були...

Марта мовчала. Слова важко вкладались у логіку, але серце… серце билося так, ніби розуміло кожну згадку.

— А каплиця? — запитала. — Її ж давно нема.

— Та то не так. Каменя може й нема, але місце — жиє. Ліс тримає. Вода не забула. Хочеш — покажу тобі, — тітка встала, поправляючи хустку. — Завтра. Як рано зійде сонце, підем. Бо не всяка стежка любить вечірній час…

Після того, як тітка Ганя пішла, Марта ще довго сиділа в темряві. Світло настільної лампи ледь торкалося країв зошита, ніби боялось відкрити більше, ніж можна знати.

" Прийде час - хтось має то взнати"

Ці слова лунали в голові, мов луна у карпатських урвищах. Хтось — то вона? Чому саме зараз? Чому ці люди, ці сни, ці дитячі малюнки почали виринати саме тоді, коли вона нарешті вирішила повернутись додому?

Марта підвелась, підійшла до вікна. За шибкою чорніла ніч, мов темне покривало оксамиту.  Село спало, горіло лише кілька вікон — як іскорки життя серед гірської тиші.

" Що, як я справді щось пам’ятають? Не розумом.  Ні. Я щось відчуваю. Моя душа , немов пробуджується ... і я не я... Це якесь божевілля...."

Її охопив дивний стан: не страх, а скоріше — глибока тривога, що межувала з очікуванням. Як перед бурею, коли повітря наче дихає поруч.

У спальні вона лягла на бік, сховавшись під ковдру, але сон не приходив. Очі залишались відкритими, ніби щось чекали побачити в темряві. І вона таки побачила.

Коли повіки нарешті стулились, сни прийшли миттєво — мов хтось їх чекав за порогом свідомості.

Вона стояла посеред лісу. Поряд — джерело. Те саме, яке знала з дитинства. Але тепер — воно було більшим, глибшим, і вода в ньому світилась м’яким блакитним світлом. Навпроти — він. Незнайомець. Тільки інший. Одягнений у старовинну сорочку, з довгим волосям. Очі — ті самі, знайомі й чужі водночас.

— Панно... — тихо мовив він, і у слові було все: туга, визнання, страх і надія.

Марта хотіла щось відповісти, але в ту ж мить усе навколо сколихнулось. Ліс задихнувся, джерело здійняло хвилю, і її підкинуло вгору — вона впала назад у себе, у власне тіло.

Прокинулась із криком, уся в холодному поту. За вікном сіріло. Новий день народжувався з туманом і серцебиттям.