2 Малюнки, що мовчать.

Вона йшла стежкою, добре знайомою з дитинства, але цього разу — з абсолютно новим відчуттям. Кожен крок лунав у грудях, мов відлуння чогось давнього. Ноги автоматично оминали каміння й коріння, але свідомість плуталась у запитаннях.

Що це було? Хто він? Чому його погляд такий ... близький?

Серце билося швидше, не від страху — від тривоги, якої вона не могла пояснити. Її не лякала темрява чи ліс, а от спокій незнайомця — той холодний, стриманий спокій — викликав внутрішню бурю. Він говорив мало, але з кожним словом у Марти всередині щось змінювалось.

Було в ньому щось невимовно знайоме. Наче вона вже колись дивилась у ті очі. Можливо, уві сні. Можливо, у снах дитинства, які давно забула, але які залишили по собі дивне, щемке враження.

Її охоплювало відчуттям нереальності. Немов вона щойно вийшла з якоїсь межі, де світ тріщить між минулим і теперішнім. Стежка вела додому, але серце тягнуло назад — туди, де залишився чоловік із очима кольору грози.

Вона обійняла себе руками. Вітер піднявся і прошепотів щось у вуха — чи то листя шелестіло, чи то пам’ять намагалась згадати.

Було тривожно і ... солодко. Наче стоїш на краю урвища, а хтось ізсередини шепоче: "Стрибай. Ти вмієш літати."

Вона ніколи не відчувала себе настільки живою - і настільки розгубленою водночас .

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

На ранок усе здавалося майже звичайним. Мама готувала сніданок, на підвіконні дрімав кіт, а за вікном повільно стелився ранковий туман. Але Марта відчувала: всередині щось змінилося.

Її не відпускав вчорашній погляд. 

Хлопець — мовчазний, чужий і водночас до болю знайомий. Його слова про "тих, хто шукає" звучали в голові, ніби дзвін у порожньому храмі. І чомусь вона не сумнівалася: ще зустрінуться.

°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°

У дитячому садочку день почався, як завжди. Сьогодні  Марта  готували заняття з елементамиарт-терапії. Малювали «Мій будинок» — просте завдання, щоб діти проявили уяву й розказали про себе.

Але те, що зобразила Софійка, змусило Марту затримати подих.

На аркуші було щось дивне. Це не був будинок чи схематична зображена хатка. Ні. Дівчинка намалювала дерев’яну каплицю, темний ліс довкола, світло від вогню, а поряд — жінку з довгою косою та чоловіка у чорному. Обличчя не промальовані, але постаті стояли напроти одне одного, ніби в діалозі. Цей малюнок , немов малював хтось інший, ане пятерічна дівчинка.

— Софійко, а що це за хатинка? — запитала Марта якомога спокійніше.

— То не хатинка, то місце, де ви живете,  — відповіла дівчинка, жуючи кінчик олівця.

Марта скам'яніла.

— Чому ти так думаєш?

-Бо я так бачила. Два рази. І там ви були. Але ви були… інші. Не такі.

Вона не встигла нічого відповісти. У грудях наче щось здригнулось. Внутрішній голос шепотів:" А ти шукаєш....а ти... пам'ятаєш"

Повертаючись додому останнім рейсом, Марта сиділа біля вікна й не відчувала часу. Її тіло було в автобусі, але думки блукали зовсім інакшими дорогами.

Її не хвилював пейзаж за вікном, не цікавила розмова двох жінок позаду, не дратував запах бензину — все відступило перед потоком думок.

Дивна зустріч. Хто ж ти такий? А малюнок? Який викликав незбагненну емоцію...чи то спогад.... " Я сходжу з глузду. Мені все це мириться. "

Увечері перебираючи старі речі у шафі в коридорі, вона намацала щось за коробкою  з фотографіями. Старий, потрібний зошит у тканниній палітурці. На обкладинці - майже стерти напис " Для тих,  хто шукає ".

Рукопис був знайомим. Це — бабусин почерк. Марта відразу впізнала його — круглі літери з легкими нахилами.

“Кажуть, що у Старих Кичерах усе починається з джерела. Але ніхто не знає, що колись воно вже було кінцем.

Вони повертаються. Їх тягне до місць, які пам’ятає земля. І навіть якщо забули — ліс пам’ятає.

Її ім'я -  Панна. Його - Князь нарекли.Колись вони вже зустрічались. Але тоді - не ті часи ....."

Серце Марті стукало так гучно, що вона чула його у вухах. Це був сон? Збіг? Чи… продовження чогось, що вона не знала, але мало значення?

На останній сторінці був малюнок. Каплиця. Та сама, що малювала Софійка. Та, якої вже давно не існує.