1 ПОВЕРНЕННЯ

Гори зустрічали мовчки. Пахли снігом, вогкістю і ялинкою, хоч до зими ще було далеко. У повітрі висів запах дитинства — різкий і солодкий одночасно, наче настоянка на травах, що її колись ховала бабуся під подушкою "від усього". 

Марта зійшла з автобуса з однією валізкою і дипломом психолога в рюкзаку. П’ять років у місті минули, як одна хвиля — гучна, строката, чужа. А зараз — тиша. Тиша, яка ніби чекала її весь цей час.

— Мартусю моя, — мама обняла її так, ніби востаннє. — Та ти схудла. Що ти там їла в тій своїй науці?

Марта усміхнулась, вдихаючи знайоме повітря.

— Мамо, вдома все пахне, як у дитинстві.

Сільська хата  стояла, як і раніше — трішки облізла фарба на фасаді, але затишна, рідна. У п'єці тріскотіли букові дрова, а смугастий мурко спав на підвіконні, тільки одним оком споглядав що та як. 

Вечір промайнув, що й дівчина не помітила. Тепла мамина турбота оповила її, мов немовля.  Марта відчувала, що очі мимоволі заплющуються. "Ще трішки" , - думала дівчина, - " послухаю  мамину оповідь про всі турботи"...

Уночі їй наснився сон. Вона стояла на роздоріжжі. Дороги розходилися в чотири боки, а над головою — небо, прошите зірками. І голос — далекий, теплий і тривожний: "Ти вже тут. Тепер усе почнеться."

°°°°°°°°°°°°°°°°

На ранок Марта прийшла в дитячий садок. Будівля була стара, але доглянута, з різнокольоровими вікнами. Сьогодні її перший робочий день. Дівчина,  як ніколи,  відчувала хвилювання та відповідальність. Щоб якось угамувати емоції,  вона  непомітно перебирала дрібні бусинки на старенькому браслеті, що дістався їй від прабабусі. Це напевно було нісенітницею, але дівчина відчувала незримий звязок із своєю родичкою через цю дрібничку. Марта в уяві бачила   розумний погляд сповнений теплом та щирим хвилюванням, а вуста промовляли "Ти зможеш моя маленька дівчинко. Ти сильна, а серце твоє справедливе та добре. Я завжди поряд із тобою..."  Марта посміхнулася. "Якби тільки хто зміг прочитати мої думки, подумав би, що геть чисто у тому університеті розум втратила! Психологиня, яка вірить, що розмовляє із прабабкою! Ото ж бо мали про що люди в селі базікати!" - дівчина не переставала критикувати сама себе. 

Її зустріла вихователька Оля — повна, червона в обличчі, зі щирим, але настороженим поглядом. 

— Новенька? Ну, тримайся. Тут діти — кожного року все важчі і важчі, а батьки — такі ж , як і діти. А що ? Начитаються того інтернету, та й думають що всі ази виховання знають. - бурмотіла невдоволено Ольга.

Перший робочий день добігав до завершення .

Марта сміялась. Усе було напрочуд звичайним — діти, іграшки, перші малюнки, знайомства. Але десь всередині не полишало відчуття: щось чекає. Щось — не так. Дівчина відкинула всі тривожні думки. Зібрала із столу планер, де робила замітки та план щодо організації своєї роботи, сховала ключі в кишеню, вимкнула телефон. Година добігала п’ятої вечора.

Подумки Марта вже була вдома, в обіймах мами, з чашкою малинового чаю. Але коли вийшла на зупинку — автобус на Старі Кичери вже рушив з місця. Водій, не озираючись, повільно зникав за поворотом.

— Чудово, — прошепотіла вона і втупилась у порожню дорогу.

Наступний рейс - аж завтра. Можна було подзвони мамі, але телефон як на зло розрядився.

Вона постояла хвилину, розмірковуючи, а потім рішуче кинула сама собі: 

-Стара стежка швидше. Через лісок, попри старе джерело. Як колись.  

Стежка майже не змінилася. Прорізала горбисту місцевість, петляючи поміж кущів ліщини й молодих сосон. Десь у глибині пугикав пугач , над головою повисла густа хмарність, але повітря було приємне — з присмаком вечірньої вологи. Марта йшла швидко, намагаючись не згадувати історії, якими колись лякала її бабуся. Про привиди біля кам’яного джерела, про людей, що чули голоси в тумані. "Це все дурниці. Які привиди? Хто вірить у наш час у всяку нісенітницю?" - Марта думала і знову перебирала дрібні намистинки прекраси.

Але коли наблизилась до місця, де вода вибивалась із-під землі, серце почало калатати гучніше.

Там, серед сірих тіней лісу , стояв чоловік.

Високий, у темному худі, з невиразним обрисом обличчя — наче злитий із природою. Неначе не вперше тут стоїть. Неначе завжди стояв.

Марта завмерла. Її ноги самі спинились. А серце калатало, мов зранений птах.

— Ви… тут часто буваєте? — голос її прозвучав м’якше, ніж хотіла. "Це я сказала? Я ж хотіла просто тихенько прошмигнути повз.  Марта бери свої ноги і дуй звідси" - думки хаотично змінювали одна одну.

Чоловік повернув голову. Його очі — сірі, мов небо перед бурею — спокійно подивилися на неї.

— А ти?

— Я… просто йду додому. Запізнилась на автобус, — вона намагалась усміхнутись, але відчула, що не варто. У цьому місці — не варто нічого фальшивого. Дівчина вже забула думки, що роїлися ще секунду тому.  У її тілі зароджувався спокій, який огорнув дівча , немов тепле покривало.

— Люди не часто ходять цією стежкою, — мовив він. — Особливо ті, що не шукають.

Марта відчула, як щось шепоче в ній: "А ти шукаєш."

— Я… не знала, що тут ще хтось живе. Кажуть… — вона зупинилась.