Глава 21

Глава 21

Наступні дні розпливлися для мене, мов у тумані — не холодному, а дивно теплому, не зимовому. Такому, в якому легше дихати. Наче весна вже стояла десь поруч, але ще не наважувалася показатися.

Я бачилася з Рагнаром щодня. Інколи випадково — на ринку, серед крику торговців і різкого запаху свіжої риби, інколи навмисно — біля пристані, де хвилі ліниво билися об палі, а вітер плутав волосся. А часом ми просто йшли вузькими вуличками Кальдору, де сніг рипів під ногами, і світ здавався меншим, ніж він був насправді.

Я ловила себе на тому, що сміюся. Часто. Надто часто, як для себе. І щоразу дивувалася цьому сміху, ніби він був не моїм. Кожне слово Рагнара зігрівало — не різко, не нав’язливо, а тихо, зсередини. Він умів слухати. Не перебивав, не квапив, не дивився повз мене. А коли мовчав — у тій тиші було місце для мене. Його мовчання не тиснуло, не вимагало. Воно огортало, як спокійна вода перед відлигою.

Між нами все ще була межа. Я відчувала її — тонку, крихку, майже прозору. Але з кожним днем вона танула. Я не хотіла цього помічати… та не могла не відчувати.

Кальдор жив очікуванням весняних свят. Смолоскипи горіли яскравіше, ніж зазвичай, жінки сміялися в крамницях, ковалі гупали молотами до пізньої ночі, а з димарів тягнувся запах теплого хліба. Навіть повітря було іншим — ніби наповненим обіцянкою. Я зловила себе на думці, що більше не почуваюся тут чужою. І ця думка налякала мене… і водночас зігріла.

Сьогоднішня прогулянка здавалася особливою. Рагнар пообіцяв показати мені замок. Ми йшли вздовж північного муру, де сніг сліпуче блищав під сонцем, і навіть холод здавався м’якшим. Він розповідав щось із дитинства, а я слухала, усміхалася, іноді забувала, що хотіла відповісти — просто ловила його голос. Низький, трохи хриплий, він лягав на слух, мов стара пісня, яку знаєш здавна.

І в ту мить мені здалося — світ нарешті став простим.

А потім я почула голос.

— Я бачу, довго ти не сумувала без мене, Астрід.

Мене ніби вдарили холодом у груди.

Тарін.

Я не одразу повірила власним очам. Знайомий силует. Ті самі риси обличчя. Той самий голос. Але щось у ньому було зламане. Спалене. Очі палали люттю, а усмішка була гіркою, перекошеною — такою, від якої хотілося відступити на крок.

Я відчула, як Рагнар поруч напружився. Як звір, що вловив загрозу ще до того, як вона наблизилася. Його рука ледь зрушила, ніби шукала меча, якого при ньому не було.

— Не думав, що знайдеш собі втіху так швидко, — кинув Тарін. Його голос різонув, мов лезо по льоду. — А я, дурень, усе думав про тебе. Відтоді як отримав листа від матері. А ти тут… весело проводиш час.

Мені забракло повітря. Слова застрягли десь у горлі.

— Обережно, — сказав Рагнар. Спокійно. Надто спокійно. Але в цьому спокої була загроза — глибока, натягнута мов тятива. — Не говори з нею так.

Тарін різко повернувся до нього.

— А ти хто такий, щоб мені наказувати? — очі його спалахнули. — Ти мені більше не командир. І не забувай… вона прийшла в мій дім. Вона була моєю нареченою.

Його слова вдарили, мов ляпас.

Я вдихнула — і повітря не наповнило легені.

Рагнар нічого не відповів. Він лише стиснув кулаки, і я помітила, як напружилися жили на його шиї. Повітря між ними стало важким, наче перед грозою.

— Досить… — я зробила крок уперед.

Та було вже пізно.

Тарін ударив першим — різко, без жодного слова. Рагнар ухилився, і за мить відповів. Я почула глухий звук удару, хтось у натовпі скрикнув, зі стін посипався сніг. Усе довкола наче відступило — лишилися тільки вони двоє.

— Рагнар! — крикнула я, але мене ніхто не почув.

Тарін кинувся знову, з тією сліпою люттю, що не знає меж. Рагнар зустрів його ударом. Тарін похитнувся й вдарився об камінь. Люди навколо загомоніли, хтось покликав варту.

— Досить! — пролунало різко. — Обох до казематів!

Варта швидко розборонила їх. Рагнар не опирався. Лише озирнувся на мене. Його погляд був короткий, важкий — і мені здалося, що в ньому більше тривоги, ніж злості.

Тарін же виривався, лаявся, поки йому не скрутили руки. Коли його погляд зупинився на мені, я не відчула нічого — ні болю, ні жалю. Лише порожнечу.

І тоді я зрозуміла: усе, що колись було між нами, закінчилося саме тут.

Я стояла серед снігу, серед людей, які вже розходилися, перешіптуючись і кидаюли на мене короткі погляди. У грудях пекло, ніби там осів жар.

Рагнара забрали.

Потрібно повідомити Торна. Він радник короля. Він зможе щось зробити.

Я бігла, не розбираючи дороги. Сніг хрустів під ногами, холод різав легені, але я не зупинялася. У голові крутилося лише одне ім’я — Торн.

Двері відчинила Рейнара.

Вона дивилася на мене так, ніби перед нею стояла не людина, а непроханий спогад. Погляд ковзнув по мені швидко, оцінююче — без теплоти, без запрошення.

— Ти? — сказала вона. Голос був рівний і холодний.

— Мені потрібно поговорити, — видихнула я. — Це Рагнар… його забрала варта.

На мить її обличчя змінилося. Ледь помітно. Погляд різко зосередився, пальці на одвірку стиснулися.

— Що ти сказала?

— Він побився з Таріном, — я говорила швидко. — Обох забрали.

Рейнара мовчала кілька ударів серця. Потім відступила на півкроку, але не для мене — ніби звільняючи простір для власних думок.

— Заходь, — сказала нарешті. — Не стій на морозі.

У її голосі не було турботи до мене. Лише до імені, яке я щойно вимовила.

Рейнара прикрила очі, видихнула важко:
— Нерозумні чоловіки… — пробурмотіла вона й уже за мить застібала шубку. — Ідемо.

Місто мовчало. Вітер гнав сніг вузькими вулицями, заплутуючи наші кроки у заметах. Коли перед нами виріс замок — темний, суворий, із теплими вогнями у високих вікнах, — я вдихнула глибше, ніби збираючись із силами.

Біля воріт нас зупинила варта, але варто було Рейнарі назвати своє ім’я, як вартові одразу відступили, вклоняючись.