Глава 20

Глава 20

Мені вдалося вийти з дому лише на зимові свята.
Після довгих тижнів тиші місто здалося живим сном. Кальдор сяяв — вулиці прикрашали барвисті стрічки, під дахами гойдались гірлянди зі свічок, і все довкола пахло димом, гарячим зваром і свіжоспеченим хлібом. Діти сміялися, кидаючи сніжки, музики грали на розі, а вітер — гострий і морозний — вже не здавався таким безжальним.

Грег помітив мене майже одразу, як я з’явилася на площі разом з родиною тітки Олі.
— Ходімо, я хочу тобі дещо показати, — сказав він, очі його світилися тим особливим блиском, коли в душі живе свято.

Ми рушили туди, де серед гурту людей, височів дерев’яний поміст, і просто перед вогнищем розгорталася вистава. Актори в яскравих плащах, один — у масці дракона — розмахував червоним крилом, а «король» у золотавій короні піднімав меч до неба, викрикуючи слова стародавньої клятви. Люди сміялися, підкидали в повітря сніг, підспівували — легенда оживала прямо на очах.

— Кожного року вони грають це по-новому, — пояснив Грег. — Тут дракон не ворог, а благословення. Вогонь знищує старе, щоб дати народитися новому.

Я дивилася, як полум’я відбивається у його очах, і відчула, як у грудях щось ворухнулося — ніби пам’ять, ніби спогад про те, що життя справді може відродитися з попелу.

Ми взяли по кухлю гарячого звару. Напій пахнув медом, ягодами і димом, обпікав губи, але тепло розтікалося тілом, наче хтось повертав мені живу кров. Ми довго блукали поміж людей, слухали пісні, поки не покликали Грега — змагатися у сніговому бої.

— Іди, — усміхнулася я. — А я подивлюся.

Він побіг, сміючись, а я залишилася серед натовпу, вдихаючи запах свята. Дивилася, як хлопці кидали сніг, як іскрилися в повітрі їхні крики та сміх. І саме тоді, крізь цю метушню, я побачила його.

Рагнар.

Він йшов упевнено, наче крокував не по засніженій площі, а по власній землі. Темний плащ торкався снігу, у волоссі блищали кришталики, що танули від його подиху. Люди розступалися самі, і коли його погляд зустрів мій — час просто зупинився.

— Прогуляємось, — сказав він спокійно, зупинившись поруч.

— Ти впевнений, що це не викличе проблем? — запитала я тихо, та серце вже билося швидше.

— Я сам розберуся зі своєю матір’ю. — У куточках його вуст промайнула ледь помітна тінь усмішки. — І взагалі, я винен тобі прогулянку.

— Прогулянку? — я засміялася, не зовсім розуміючи, чи жартує він.

— Я обіцяв показати Кальдор, — відповів він просто.

Я на мить завагалася, а потім поклала руку в його — теплу, міцну, з шорсткими мозолями, що говорили про силу. Разом ми рушили далі — крізь світло факелів, крізь запах гарячого металу й медового звару, туди, де свято стишувалося і починався наш власний вечір.

Рагнар завів мене на вулицю ковалів — гучну, сповнену жару та іскор, що спалахували у повітрі, мов зорі. Тут кипіло життя. Молоді підмайстри змагалися між собою — хто вправніше викує клинок, чия сталь дзвінкіше заспіває під ударом молота. Повітря було густе від диму, металевого присмаку та гарячого полум’я, що відбивалося в очах кожного, хто стояв біля горна.

— Спробуєш? — спитав Рагнар, обертаючись до мене. Його очі світилися тим самим азартом, який змушував його кидатися в бій.

— Я? — я розсміялася, знітившись. — Я ж навіть молота ніколи не тримала.

— Тим цікавіше, — відповів він і ледь підморгнув, як завжди, коли збирався зробити щось несподіване.

Підмайстер, що стояв поруч, показав, як тримати інструмент і куди бити. Ми з Рагнаром стали біля ковадла. Метал на ньому світився густим помаранчем — наче саме серце зими розтануло у вогні, оголивши полум’я життя.

— Обережно. Не бий сильно, — прошепотів він, нахиляючись до мого вуха. Його подих торкнувся щоки — теплий, упевнений, як і він сам.

Я вдарила. Один раз. Потім другий. Іскри сипалися довкола, торкалися волосся, летіли в ніч. Кожен удар віддавався в руках і в серці — то було відчуття сили, живої, дикої, що пробуджувалася в мені.

Ми разом викували маленький ніж — крихітний, але гострий, мов обіцянка.

— Я зроблю йому ручку, — сказав Рагнар, тримаючи заготовку обережно, ніби щось дорогоцінне. — І подарую тобі. Щоб ти могла захистити себе.

Його голос звучав спокійно, але я чула в ньому щось глибше — не просто турботу. Це було ніби визнання. Наче він бачив у мені не дівчину, яку треба берегти, а ту хто здатна стояти поруч.

— Дякую, — прошепотіла я, не відводячи погляду.

— Не дякуй, — він посміхнувся, і в його посмішці було тепло, що розтоплювало лід. — Просто пообіцяй, що ніколи не опустиш руки.

У ту мить світ навколо став іншим — м’якшим, теплішим. І навіть сніг, що тихо падав із неба, здавався не холодом, а благословенням.

Ми пішли в глиб вулиці ковалів, де повітря тремтіло від жару й звуку металу. Від кожного удару молота лунало гулке ехо, ніби саме серце міста билося поруч. Я зупинилася біля однієї з кузень — тут на прилавку сяяли прикраси з металу. Витончені браслети, шпильки, кулони у формі вовчих голів і драконячих крил.

Я простягла руку до візерунка на тонкому браслеті, коли з ковальні вийшов Івар. Його постать наче розітнула повітря. Погляд — холодний, крижаний, сповнений зверхності — миттєво змусив моє тіло напружитись.

— Ну що, знайшла собі багатшого покровителя? — його голос різонув, наче крижаний ніж.

Я відчула, як повітря навколо нас змінилося — густе, напружене, готове спалахнути від найменшої іскри.

— Що ти сказав? — Голос Рагнара був низьким в загрозливим.

Івар тільки скривив губи у злій усмішці.
— Дівка, — кинув він, не зводячи з мене очей. — Знайшла нового покровителя, прості вартові не тягнуть твоїх запитів?

Слова вдарили, як ляпас. Я відчула, як щоки запалали від сорому й гніву. Хотіла відповісти, але Рагнар уже зробив крок уперед. Без жодного попередження, без вагань — його кулак злетів і влучив Іварові просто в обличчя.