Глава 19

Глава 19

— Сігурд піде шукати Грега, а ми з тобою поки облаштуємо тобі ліжко, — сказала Оллі, щойно зайшовши на кухню. — Ліванна, мабуть, знову десь блукає містом або допомагає батькові в порту. Вона геть не має охоти до жіночих справ. Ти вже допила? — вона говорила швидко.
— Так, — відповіла я, ставлячи чашку на стіл.
— Добре, ходімо, — сказала вона, і ми рушили вглиб дому.

На полицях і підвіконнях кімнати я помітила різнокольорові мушлі — від білих до рожево-синіх, гладких, мов поліроване скло.
— У вас так гарно, тітко Оллі, — прошепотіла я, не втримавшись від усмішки.
— Це все Бйорн, мій старший син, — лагідно відповіла вона. — Обожнює збирати мушлі. Каже, що кожна має свою душу. Інколи таке відчуття наче вони справді живі. Дивися як вони сяють, ніби море ще тримає їх у своїх руках.

Мене привели у невелику кімнату.
— Це ліжко Ліванни, — показала Оллі, — а ось це буде твоїм. Сідай поки сюди, —  жінка вказала на табурет. —  Поки я застеллю чисту постіль. І знімай верхній одяг, хай тіло трохи відпочине.

Я слухняно розв’язала шерстяну сорочку, стягнула спідницю, зняла чобітки. Кожен рух здавався трохи незграбним — відчувала себе чужою у цьому затишному домі.
— Ти геть худа, — зітхнула Оллі, — невже тебе там не годували? Але нічого, відійдеш. Я зараз принесу тобі чисту сорочку. Вона буде завелика, зате свіжа.

Коли вона вийшла, я залишилася на ліжку сама. У грудях з’явилося дивне відчуття — сором і полегшення водночас. Мені було ніяково через власний вигляд, через запах, через худорлявість, але всередині зароджувалось щось тепле… наче вперше за довгий час хтось подбав про мене не з обов’язку, а по-справжньому.

Оллі повернулася з сорочкою, м’якою й пахучою свіжістю трав. Вона допомогла мені переодягнутися, потім обережно уклала ковдру поверх мене.
— Спи, дитино. Жар найкраще спадає у сні. Я ще зайду пізніше, — сказала вона, торкнувшись мого плеча.

Коли двері за нею зачинилися, я залишилася в тиші, слухаючи потріскування дров у печі. Тепло обіймало мене, стираючи втому, страх і холод минулих днів. Я вдихнула глибше й подумки пообіцяла собі:
Я впораюся. Тепер — точно впораюся.

Відкривши очі, я спершу не зрозуміла, де перебуваю. Стеля була чужа, з дерев’яними тесаними балками. Повітря пахло травами, теплом і димом від печі.

Переді мною стояла маленька дівчинка, років десяти, з русявим волоссям і рожевими щоками. Вона усміхалася так щиро, що я на мить розгубилася.
— О, ти прокинулась! — вигукнула вона, аж очі заблищали. — Я побіжу мамі сказати!

Не встигла я й слова вимовити, як вона, мов вихор, вибігла з кімнати. Через мить почувся її дзвінкий голос.
— Мамо! Мамо, вона прокинулась!

Я ледве ворухнулася — тіло здавалося важким, наче налитим свинцем. Голова боліла, горло пекло від сухості. Я не розуміла, скільки минуло часу і що взагалі сталося.

Двері рипнули, й у кімнату зайшла Оллі. На її обличчі — полегшення і втома.
— Ой, нарешті ти прийшла до тями, дитино, — зітхнула вона, притискаючи долоні до грудей. — А я вже думала, що доведеться з тобою прощатися… Ти три дні марила.

Три дні? Мене ніби обдало холодом. Я спробувала щось сказати, але лише сипло захрипіла — язик прилипав до піднебіння.
— Не говори, — м’яко промовила Оллі й підсунула мені кухлик води. — Спочатку трохи попий. А я піду принесу звару.

Тепла рідина змочила горло, і я нарешті змогла ковтати без болю. Дівчинка підійшла ближче і сіла поруч, дивлячись на мене широко розплющеними очима.
— Ти нас дуже налякала! — сказала вона, тремтячим голосом. — Мама навіть хотіла кликати Вельву, а знахар казав, що тебе не врятувати.

Оллі повернулася з чашечкою теплого звару, що пахнув м’ятою та звіробоєм, і обережно допомогла мені сісти, підклавши подушку під спину.
Я зробила кілька ковтків — напій гіркуватий, але дивовижно заспокійливий. Тіло наче прокидалося, потроху наповнюючись силою.

— Я… — прошепотіла я, ледь ворушачи губами. — Я геть нічого не пам’ятаю.

— І не треба, — лагідно відповіла Оллі. — Все минуло. Головне, що ти тут. Грег весь цей час був біля тебе — відмовлявся навіть спати.

Я заплющила очі, відчуваючи, як серце стискається від вдячності й сорому водночас.

— Мамо, — озвалася дівчинка, — я піду знайду Грега, скажу, що Астрід прокинулась!

— Іди, тільки одягнися тепліше, — відповіла Оллі, проводжаючи її поглядом.

Коли Ліванна вибігла, Оллі обернулася до мене.
— А тобі, мила, треба трохи відновитися. Я розігрію води, підготуємо купальню, — сказала вона, лагідно торкнувшись мого чола. — Трохи попаримось, змиймо все те марення.

Я кивнула, не маючи сили говорити. Усередині все ще тремтіло — і від слабкості, і від страху. Здавалося, що щось у мені лишилося там, у гарячці, а я прокинулася вже трохи іншою.
 

Лише з допомогою тітки Олі я змогла дійти до купальні. Кожен крок віддавався в ногах болем, наче тіло було зроблене з важкого каменю. Вона мовчки підтримувала мене за плечі, наче боялася, що я впаду просто на порозі.

У купальні пахло розігрітими травами й чистою водою. Олі посадила мене на лаву, змочила ганчірку у теплій воді й почала обтирати моє тіло — дбайливо, мов дитину. Краплі повільно стікали шкірою, і я відчувала, як разом із потом сходять останні залишки гарячки, страху й болю. Потім вона допомогла мені вдягнути чисту сорочку, накинула легкий шалик і повела назад до кімнати.

Я не встигла навіть подякувати — щойно голова торкнулася подушки, сон накрив мене темною хвилею.

Прокинулася вже пізно, вогник свічки тремтів в темноті кімнати. У повітрі стояв запах хліба, а біля мого ліжка сиділи Грег і Рагнар.
— Ти чому не сказала, що тобі холодно? — голос Грега був різкий, але в очах світилася щира тривога.
Я відкрила рота, щоб відповісти, та Рагнар обірвав його м’яко, але твердо:
— Грег, годі. Вона тільки-но прийшла до тями.