Глава 18

Глава 18

На ранок я вже чекала Сібіл. Серце билося глухо, наче попереджаючи про бурю. Коли вона увійшла, її обличчя палало гнівом.
— Забирайся з мого дому! — випалила вона, навіть не давши мені відкрити рота.

Я не сперечалася. Мовчки зібрала свої речі — кілька сорочок, плащ, сумку. Плечі були напружені, та рухи залишалися спокійними, рівними. Слова тут нічого не змінили б.

Я рушила до житниці. Усередині пахло зерном, пилом і холодом. Сховавши сумку за мішками, я взялася до роботи: перебирала зерно, перев’язувала мішки, перевіряла кожен вузол. Пальці рухалися машинально, але думки плутались. Куди йти? Усе зароблене я віддавала Сібіл — за дах, їжу, тепло. За місяць праці не залишилося нічого. Відчуття безвиході гнітило, стискало груди, мов туга петля.

Чи варто залишатися?
Чи знайду інше місце, де мене не принижуватимуть?

Коли сонце почало хилитися до заходу, я взяла сумку й пішла до казарм на тренування з Рагнаром. По дорозі прощалася з людьми, роблячи вигляд, що пряму до дому. Насправді ж, щойно зникли останні знайомі обличчя, я звернула з вулиці до сторожових вогнищ, де чергували вартові.

Там, біля полум’я, опустилася навпочіпки, намагаючись зігріти закляклі руки. Холод проник крізь плащ, але серце билося впевнено, сповнене рішучості. Я не знала, що буде завтра, та знала одне — не здамся.

Довго боролася зі сном, стискаючи пальці, відганяючи втому. Думки про Рагнара, тренування, про майбутнє кружляли в голові, як сніг у завірюсі. Зрештою, тіло здалося — і я заснула, притулившись до стіни муру біля вогнища, під акомпанемент потріскування дров і далеких голосів вартових.

Хтось стиснув мені плече — я підскочила так, що миттєво висмикнула кинджал і виставила його перед собою. Серце гупало в горлі. У тьмяному світлі факелів я впізнала Грега й із полегшенням сховала зброю за поясом.

— Ти що тут робиш? — у його голосі бриніла тривога.

— Сібіл вигнала мене, — відповіла я коротко, не відводячи очей від вогню. — Бо я захищалася від її сина.

— Івар? — Грег перепитав, ніби не вірячи.

— Так. Він захотів «взяти оплату». — Слова давалися важко, у грудях одночасно бринів і сором, і злість.

Грег коротко розсміявся — не від радості, а від злобної рішучості.

— От поганець… я йому зроблю неприємності.

— Ні, не треба, — перебила я, відчуваючи, як щоки печуться від сорому. — Я не хочу, щоб через мене комусь було гірко.

В його очах з’явилася інша наполегливість.

— Ти не можеш ночувати просто неба. Треба знайти тобі притулок. Чому не пішла до таверни?

— Все, що заробляла, віддавала Сібіл за житло і їжу, — прошепотіла я. Слова ледь долітали, ніби важкі мішки лежали на грудях.

— Ти ще й платила їй? — Грег підняв брови, вражений.

Я лише кивнула.

— Ходімо.

— Куди? — спитала я.

— Я заплачу в таверні за кімнату. А завтра розберемося. Почекай мене тут — я попереджу хлопців.

Він відвернувся й побіг до вартових. Кілька слів, кивків — і вони рушили без нього. Повернувшись, він простяг мені руку.

Я підвелася стискаючи ремінь сумки так, що долоні почали німіти від холоду.

Ми йшли вулицею до таверни. Його кроки були легкі, мої — обережні. Позаду горіли вогнища патруля й тіні казарм, попереду — теплий дах і план на завтра. Я думала про те, що тепер я незалежна. Та це створювало нові проблеми.

Великий дерев’яний кіт, що висів над дверима таверни, виглядав напрочуд привітно. Його вирізьблені очі ніби лагідно стежили за кожним, хто заходив усередину.

У середині пахло смаженим м’ясом, димом і свіжим хлібом — так тепло, що від одного вдиху живіт зрадницьки забурчав.

— Ходімо сюди, — сказав Грег, відчиняючи двері ширше.

Ми пройшли до столика в кутку, подалі від гамору. Він був грубо тесаний, але чистий. Я сіла, знімаючи з плечей важку сумку, а Грег уже рушив до стійки.

— Почекай тут, — кинув він через плече. — Я домовлюся про кімнату і вечерю.

Він повернувся швидше, ніж я встигла роздивитися всіх присутніх. Люди гомоніли, сміялися, хтось грав на лютні, а десь біля вогнища пара мандрівників сперечалася про щось жартома.

— Вечерю зараз принесуть, — сказав Грег, сідаючи навпроти. — Кімната невелика, на другому поверсі. Там є камін — його вже розтоплюють, щоб до твого приходу було тепло.

— Грег… я все тобі віддам, — прошепотіла я, дивлячись у стіл.

— Не переймайся. Це потім, — відповів він тихо, але твердо.

Вечеря була простою, та смачною — гаряча юшка, трохи хліба й м’яса. Я й не помітила, як тарілка спорожніла, а тіло нарешті відчуло ситість і спокій.

Після вечері Грег провів мене нагору. Ми зупинилися перед дверима невеликої кімнати.

— Відпочинь, — сказав він. — Завтра все буде простіше.

Я лише кивнула.

Кімната справді була маленька — ліжко, стілець, невелике віконце й камін, у якому затишно потріскував вогонь. Тепло швидко розлилося довкола, знімаючи з мене втому дня.

Я не мала сили навіть роздягнутися. Впала на ліжко, загорнулася у колюче шерстяне покривало, вдихнула запах диму й висушених трав… і сон м’яко накрив мене, мов темна хвиля.

Здавалося, я лише на мить заплющила очі, як хтось почав настирливо барабанити у двері. Сон розвіявся, мов дим — за вікном ще панувала глибока темрява, світанок навіть не збирався прокидатися. Вогнище погасло, лиш вуглинки тліли.
Я підвелася, закутавшись у плащ, і тихо запитала крізь дерев’яну дошку.

— Хто там?

— Це я, Грег, — почувся знайомий голос.

Я відімкнула двері й впустила його в кімнату. Обличчя хлопця було втомленим, але очі світилися якоюсь впевненістю.

— Вибач, що так рано, — сказав він, заходячи всередину. — Я щойно завершив патрулювання і хотів поговорити про подальші плани.

Я важко зітхнула, сіла на край ліжка, відчуваючи холод дерев’яної підлоги під босими ступнями.