Глава 17

Глава 17

Повернувшись до дому Таріна, я відчула напруження ще до того, як ступила через поріг — повітря ніби дзвеніло від досади Сібіл.

— Астрід! — вигукнула вона, навіть не давши мені зняти плащ. — Ти знову запізнилася! Вечеря не готова, робота стоїть, а ти…

Я глухо прошепотіла «вибач», не намагаючись пояснюватися. Зайві слова тільки погіршили б усе. Усередині, під шкірою, пульсувала знайома твердість — не покірність, а рішучість.

Я взялася до роботи. Розігріла їжу, накрила на стіл. Подавала страви, слідкувала за кожним рухом, за тим, щоб ніхто не залишився без уваги.
Вечеря перетворилася на ритм — нарізати, розставити, подати, прибрати. Механічно, але впевнено. І в цьому ритмі було щось заспокійливе — порядок, який я створювала власними руками, коли навколо панував чужий хаос.

Коли останні двері зачинилися, і будинок нарешті занурився в тишу, я з полегшенням видихнула. Свічка кидала м’яке світло на стіни моєї маленької кімнати. Я дістала кинджал — холодний блиск клинка відразу вивів мене з втоми.

Кілька рухів — чітких, знайомих, як подих. Підняти. Різкий ривок. Зміна хвату. Тінь клинка ковзала по стіні, і я відчувала, як разом із нею повертається впевненість.

Це був мій ритуал. Мій спосіб пам’ятати, хто я є, коли день наповнений чужими голосами й вимогами. Навіть у цьому домі, серед чужих людей, я залишалася собою. Сильною. Незалежною. І живою.

Наступного дня, після вечері, я знову прийшла до казарм — як і домовлялася з Грегом.
Ніч уже впала на двір, і світло факелів грало на кам’яних стінах довгими тінями, що ворушилися, наче живі. Повітря пахло димом, металом і потом — запахом місця, де чоловіки гартують силу.

Грег чекав мене, як завжди — спокійний, уважний. Він показував, як тримати кинджал, як тримати рівновагу, куди бити, щоб ворог не встиг навіть вдихнути. Його голос був рівний, впевнений, і кожен рух здавався простим… аж поки я не пробувала повторити сама.
Метал у моїй долоні жив — холодний, але слухняний, і щоразу, коли клинок розрізав повітря, я відчувала, як у мені росте щось нове: не лише вміння, а віра.

Та спокій тривав недовго.
Раптом у темряві почувся важкий крок. Я відчула його ще до того, як побачила.
Рагнар.

Його постать виринула з тіні, мов згусток нічної сили. Погляд — темний, холодний, як глибока вода.
— Що тут відбувається? — голос його розрізав повітря, наче лезо.

Грег не здригнувся, лише коротко відповів.
— Треную Астрід. Вона має навчитися володіти зброєю.

Між ними промайнуло щось — коротка, невидима іскра. Рагнар мовчав мить, потім підняв брову, і його слова прозвучали тихо, але твердо, без жодного сумніву.
— Добре, Грег. Але з цього моменту — цього більше не буде. Я сам навчатиму її.

Я зробила крок уперед, серце калатало в горлі.
— Рагнар, мені справді не потрібно…

— Астрід, — перебив він, і в його голосі було стільки спокійної сили, що сперечатися стало безглуздо. — Я звик виконувати свої обіцянки. І я обіцяв навчити тебе сам.

Його слова вдарили м’яко, але глибоко. В мені прокотилася хвиля — не страху, а якогось тепла. Він пам’ятав. Він дотримувався слова.

— Добре, — прошепотіла я, не зводячи з нього погляду.

— На світанку, — коротко кивнув він і пішов, залишивши за собою тінь і запах холодного заліза.

Я стояла ще кілька хвилин, слухаючи, як його кроки тануть у темряві. Усередині тісно сплелися тривога й нетерплячість.
Завтра.
Навчання з ним буде зовсім іншим. І все ж — я була готова.

Ранок настав ще до світанку. Повітря було холодним, тиша — густою, і тільки десь у домі потріскував вогонь у печі. Я прокинулася раніше, ніж усі, і, щоб не розбудити інших, тихо пройшла до кухні. Поки готувала сніданок для Воларів, думки вперто кружляли навколо одного — тренування з Рагнаром.
Його голос, тверда рука, темний погляд — усе це чомусь не відпускало. Я ловила себе на тому, що рухаюся швидше, ніж треба, щоб скоріше вирватися з дому й піти до казарм.

Коли я прийшла, він уже чекав. Стояв під стіною, мов частина самої будівлі — нерухомий, зосереджений, із тінню усмішки в кутиках вуст.
— Ти пунктуальна, — промовив тихо.
— Ти сказав на світанку, — відповіла я, і голос мій зрадницьки зірвався, трохи хрипкий від хвилювання.

Ми взяли кинджали. Метал у руках здався прохолоднішим, ніж зазвичай, а його погляд — навпаки, обпалював.
— Стій рівніше, — промовив він, наближаючись. Його рука лягла на моє плече, виправляючи позу, і шкіра під пальцями відразу спалахнула. — Ноги — основа. Без неї руки — безсилі.

Я кивнула, намагаючись дихати рівно. Ми перейшли до спарингу. Його рухи були точні, впевнені, немов продумані до найменшого подиху. Я відбивала удари, намагаючись не втрачати ритму, та з кожним разом він стискав коло, позбавляючи мене простору.
У якийсь момент його клинок торкнувся мого плеча, і Рагнар рвучко наблизився — настільки, що я відчула тепло його грудей, запах шкіри, трохи диму й заліза.

— Занадто відкрита, — прошепотів він мені майже в саме вухо.
Його дихання обпекло шию, і я не знала, чи то холод ранку, чи жар всередині змусив мене здригнутися.

Наші погляди зустрілися. Близько. Небезпечно близько.
Світ ніби звузився до цієї миті — до його рук, що все ще тримали мене, до пульсу, який гупав у скронях. Я бачила, як на мить м’яко змінився вираз його очей, ніби він хотів щось сказати, але стримався.
— Астрід… — його голос зірвався тихо, хрипко.

І саме в ту мить у казарму ввійшли інші воїни.
Рагнар відступив різко, наче нічого не сталося.
— Добре. На сьогодні досить, — промовив уже звичним спокійним тоном. — Завтра продовжимо.

Він навіть не глянув на мене, просто пішов.
А я стояла, стискаючи руків’я клинка, відчуваючи, як серце шалено калатає, а шкіра досі пам’ятає дотик його пальців.