Глава 16

Глава 16

Двері відчинилися після другого стуку. На порозі стояла жінка середніх років — статна, темноволоса, з уважним, трохи втомленим поглядом. На ній був теплий вовняний сарафан, а руки вкриті борошном — мабуть, щойно місила тісто. Від неї тягнуло теплом і запахом хліба, що одразу огорнув мене дивним спокоєм.

— Пані Сібіл, — першою озвалася Ільва, легко всміхаючись. — Привела вам гостю. Це Астрід, дівчина з півночі.

Жінка кивнула, витерла руки об рушник і швидко, майже оцінююче, зиркнула на мене з ніг до голови.
— Астрід? — перепитала, наче пробуючи ім’я на смак.

— Тарін просив передати вам листа, — я простягнула пергамент, відчуваючи, як долоні раптом спітніли.

Вона взяла лист, розірвала сургуч і сіла просто на лаву біля дверей. Її очі ковзали по рядках, а брови то насуплювалися, то підіймалися. У хаті стояла тиша — тільки потріскував вогонь у печі, наповнюючи повітря ароматом свіжого хліба. Я стояла, стискаючи пальці, і ловила себе на тому, що не дихаю.

Коли вона дочитала, повільно підвела погляд.
— То це правда? — її голос був спокійним, але під ним бриніла настороженість. — Ти… наречена мого сина?

Серце різко стиснулося. Я трохи розгубилася, але все ж відповіла твердо.
— Ми ще не заручені. Але коли Тарін повернеться, так і буде.

— Гм, — коротко мовила Сібіл, складаючи листа. — Побачимо.

Ільва тихо зітхнула, відступаючи від дверей.
— Ну, я вас залишу. Зайду ввечері — дізнатися, як влаштувалася Астрід.

— Дякую, Ільво, — сказала я, намагаючись усміхнутись, хоч серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить.

— Не хвилюйся, — підморгнула вона і вийшла, лишивши мене наодинці з матір’ю Таріна.

Тиша знову огорнула нас. Я стояла біля порогу, відчуваючи, як запах свіжого хліба змішується з тривогою, що повільно стискає горло.

— Заходь уже, чого застигла, наче вперше хату бачиш.

Я ступила через поріг. Хата була простора, але кожен її куточок дихав працею — кошики з білизною, діжки з капустою, купа дерев’яних ложок на столі, ще не витертих після миття. Від печі тягнуло теплом, запахом свіжого хліба, диму й молока.

Коли двері за мною зачинилися, в кімнаті стало якось тісно й задушно — наче саме повітря не знало, куди себе подіти.

— Івар! — гукнула Сібіл, не повертаючись. — Йди-но сюди!

З сусідньої кімнати вийшов кремезний хлопець із темним, трохи розкуйовдженим волоссям і теплими очима. На сорочці — плями від сажі. Він пахнув кузнею й вітром.

— Це Астрід, — мовила Сібіл, киваючи в мій бік. — Тарін прислав нам гостю.

— З півночі? — Івар усміхнувся, і в цій усмішці було щось щире, просте. — Тоді, мабуть, тобі тут буде холодно.

Я ледь всміхнулась:
— Ні, поки що ні.

Сібіл поставила на стіл миску з пиріжками й глек молока. Кожен її рух супроводжувався коротким зітханням, ніби кожен подих — окрема претензія до світу.
— Наче нам своїх ротів мало… тепер ще й гість, — пробурмотіла вона.

— Мамо, — спокійно озвався Івар, сідаючи за стіл. — Не говори так. Тарін не зробив би цього без причини.

— Причина чи не причина, — відмахнулася вона, — а годувати все одно треба.

Я глибоко вдихнула й сказала тихо, щоб не здавалося зухвало, але впевнено:
— Я не хочу бути тягарем. Знайду собі роботу.

Погляд Сібіл став м’якше — спершу непомітно, потім відчутно. Вона наче вперше справді побачила мене, а не просто дівчину з чужим листом.
— Побачимо, — сказала нарешті. — Поки що треба вирішити, де тебе поселити.

Вона замислилась, схрестивши руки.
— Лур може спати на ліжку Таріна, поки той у поході, — запропонував Івар. — А Марлін хай лягає на канапі у великій кімнаті. Астрід тоді буде в кімнаті Лура.

— Хм… — Сібіл зітхнула, але вже без злості. — Добре. Нехай так. А вдень допомагатимеш мені по господарству.

Її голос звучав тепліше, звичніше, як у людини, що просто прийняла новий розклад життя.

— Івар, не барися, — кинула вона через плече. — До кузні запізнишся.

— Уже йду, — усміхнувся він і, проходячи повз мене, додав тихо, щоб мати не почула.
— Не зважай. Вона бурчить для порядку. Так у нас заведено.

Я всміхнулася у відповідь, і вперше мені стало трохи легше дихати.

Коли двері за Іваром зачинилися, в хаті знову запанувала тиша. Лише потріскував вогонь у печі та десь за стіною шаруділо котеня. Сібіл обернулася до мене, витираючи руки об рушник.
— Ну що, вип’єш молока? — її голос звучав спокійніше, без колишньої криги.

— Дякую, — я трохи вагалася, — я вже їла в домі Сандстремів. Але можу допомогти вам, якщо є робота.

Брови Сібіл ледь піднялися, наче вона не чекала таких слів. Вона мовчки вдивлялась у мене кілька митей, і я відчула, як у грудях затремтіла напруга — наче чекала вироку.

Нарешті вона кивнула, і на її губах майнула ледь помітна тінь усмішки.
— Гаразд. Почнемо з діла — тоді, може, й порозуміємось.

Я помітила в її очах короткий, майже непомітний блиск — не схвалення, не вдячність, але щось близьке до поваги. Маленький, крихітний вогник, від якого стало трохи тепліше.

Минав місяць мого життя в домі Воларів.
Спершу мені було важко — не від праці, а від самої Сібіл. Вона бурчала від світанку до смеркання, прискіпувалася до всього, чого торкалися мої руки: то хліб не досить рум’яний, то підлогу вимела не в тому напрямку, то воду принесла не з «правильної» криниці.
Та з часом ми притерлися. Вона зрозуміла, що я не з тих, хто скаржиться або ховається за чужою спиною. А я навчилася не зважати на її слова — у кожному бурчанні тепер чула не злість, а турботу. І якось непомітно для себе Сібіл передоручила мені майже всі хатні справи — від прання й приготування їжі до догляду за малим Марліном. Я не перечила. Робота рятувала мене від думок, яких боялася навіть у снах.

Коли в селі почали готуватися до весняних посівів, мене взяли до житниці — перебирати зерно. Ми сиділи з жінками цілими днями, покриті пилом, але в тому було щось заспокійливе. Рухи ставали ритмом, а думки — чистими, мов просіяне зерно.