Глава 15

Глава 15

Непомітно для себе я опинилася втягнута у вир турбот — то поріжу зелень, то подам тарелі, то підправлю скатертину, що ніяк не лежала рівно. Просте, майже забуте відчуття спокою огортало мене. Руки рухалися самі, й з кожним кроком, кожним малим завданням втома дороги танула, мов сніг біля вогню.

Коли Рейніра пішла до Рагнара в кімнату, Ільва без вагань перейняла керування на себе.

Вона рухалася так спокійно, ніби в домі ніколи й не траплялося нічого, окрім вечерь, сміху та затишку.

Над столом витав аромат печеної риби й трав, а довкола снували бесіди, дрібні, буденні, але такі… людяні. Цей простий ритуал — накривати стіл — неначе повертав мене до самої себе. Нагадував, що світ існує не лише з рішень, від яких може змінитися доля, і не лише з битв, що ламають людей.

Коли всі приготування завершилися, ми сіли за стіл. Мені поставили місце поруч із Ільвою.
— Радий бачити вас у моєму домі, — заговорив батько Рагнара. Його голос був рівний, спокійний. — Сьогодні боги подарували нам своє благословення. Прошу розділити цю вечерю зі мною і подякувати богам за їхню милість.

Запала коротка тиша. Кожен промовляв молитву — хто вголос, хто подумки.
Я пошепки дякувала Морані, що не забрала Рагнара в дорозі, а ще просила Долу не надто ускладнювати мою долю.

Щойно господар підняв ложку, усі потяглися до страв. Говорили мало — кожен був зосереджений на їжі. Рейнара готувала чудово. М’ясо було м’яким, прянощі зігрівали зсередини, а хліб ще пахнув теплом печі.

— Астрід, Рагнар казав, ви з Середньої Лози, — несподівано порушив мовчанку смаглявий хлопець. Він виглядав не набагато старшим за мене, риси обличчя видавали північне коріння.
— Так, пане, — відповіла я тихо. Серед нових людей мені було трохи незручно.
— Я Грег, — поспішив поправити він, усміхаючись. — Не треба “пане”. Я сам родом із Лівої Гілки.
— Це зовсім недалеко від мого дому! — здивувалася я. — Давно бували там?
— На жаль, нікого з рідних не лишилося. Тому живу в Кальдорі.

Я опустила очі в тарілку. Його слова відгукнулися болем. Тепер і я — сирота. Чи пощастить мені знайти своє місце в цьому місті?
— Я також втратила всіх, — тихо промовила я.

Рейнара, повернувшись із кімнати сина, сіла поруч із чоловіком.
— Астрід планує оселитися в Кальдорі, — весело вставила Ільва, очевидно, намагаючись розрядити напруження. — У неї є наречений!

Дарма я розповіла їй про Таріна — десь глибоко всередині не хотілося, щоб усі про нього знали.
— І хто ж цей щасливець? — запитав світловолосий чоловік, що досі тримався осторонь. Його голос був холодний, погляд — відсторонений.
— Тарін Волар, — втрутився Торн. — Годі про це.

Вдячність до нього розцвіла в мені тихим теплом. Після його слів усі стихли, втупившись у свої тарілки.

Я крадькома спостерігала за друзями Рагнара. Вони були такі різні — за обличчями, за манерами, за поглядами. І все ж між ними відчувалася невидима нитка — зв’язок, який не побачиш здалеку, але який міцніший за кров.

Горм — той самий світловолосий чоловік, що раніше запитав про мого нареченого, — увесь час сидів серйозний, ніби кам’яний. Його погляд раз у раз ковзав по присутніх, наче він оцінював кожне слово, кожен порух. Його холодна зосередженість змушувала говорити обережно, хоч він і не сказав більше жодного слова.

Грег, навпаки, був мов промінь серед тиші — веселий, жартівливий, трохи безтурботний. Він легко сміявся й намагався підтримати розмову, але варто було Торну звернутися до нього, як обличчя Грега миттю змінювалося — усмішка зникала, погляд ставав уважним і серйозним. У ці миті він нагадував зовсім іншу людину.

Сігурд майже не втручався в розмови. Здавалось, він увесь час десь далеко — у власних думках, спогадах чи мріях. Лише коли його кликали по імені, він наче виринав із туману, відповідав коротко й знову занурювався у мовчання.

А принц Рагнальд... він зовсім не такий, яким я його уявляла. Без тіні пихи чи зверхності. Привітний, навіть простий у спілкуванні. Усі зверталися до нього просто по імені, без титулу, і це збивало з пантелику. Наче серед них він був не майбутнім правителем, а рівний — товариш.

Коли вечеря добігла кінця, ми з Ільвою підвелися, щоб прибрати посуд. Гості залишилися у великій кімнаті з господарями, розмовляючи вже вільніше, сміючись тихими голосами.
Ми ж з Ільвою рушили на кухню, де вже чекала гаряча вода. Пара від неї здіймалася вгору, огортаючи нас м’яким теплом. Я засукала рукави й почала мити тарілки, слухаючи, як за стіною гулко долинають уривки голосів.

Після вечері дім Сандстремів наповнився тихим затишком — мов самі стіни вдихали спокій, готуючись до ночі.

— Розкажи про свого нареченого, — Ільва дивилася на мене з щирою цікавістю.
— Він мені ще не наречений, — тихо буркнула я. — Ми ще не заручилися.
— Як ви познайомилися? — невгамовне дівчисько не збиралося відступати.
— Він був перший, хто зустрів нас, коли ми вийшли з лісу. Тарін привіз мене з дітьми до табору воїнів і опікувався нами, як міг.
— О, це так романтично!
— Напевне, — знизала я плечима, намагаючись приховати посмішку.
— А мій брат?
— Що — твій брат? — я не зрозуміла запитання.
— Ну, він тобі подобається? — Ільва аж застигла, вдивляючись мені просто в очі. Я відчула, як щоки запекли вогнем.
— Він гарний і сміливий.
— Але ти не відповіла: він тобі подобається?

У дверях з’явилася Рейнара.
— Ільво, не допитуй нашу гостю.

— Теплої ночі, пані, — Горм, що йшов позаду Рейнари, натягнув кожуха, зробив легкий уклін і вийшов надвір.

— Астрід буде спати в твоїй кімнаті, постели друге ліжко, — звернулася Рейнара до доньки. Дівчина слухняно витерла руки й зникла в глибині дому.

— Астрід, вибач за її допитливість, — м’яко сказала Рейнара, коли ми лишилися самі. — Вона ніколи не покидала Кальдор, тому все, що з тобою сталося, для неї — наче неймовірна пригода.
— Нічого страшного, — відповіла я спокійно.