Глава 14

Глава 14

Дорога до Кальдора була спокійною, навіть легкою — аж поки Рагнар не прийшов до тями. Це сталося серед ночі. Без жодного звуку він раптом різко сіпнувся, наче його вдарили блискавкою, і спробував сісти.

— Рагнаре, ти в безпеці… усе добре, — прошепотіла я, але не встигла закінчити — його руки зімкнулися на моїй шиї.

Схопившись за них, я спробувала відтягнути, але марно — сила, що прокинулась у ньому, була нелюдською. Повітря стрімко закінчувалося, груди пекло, у скронях стугоніло. У відчаї я почала бити ногою в борти воза, привертаючи увагу вартових.

Світ перед очима тьмянів, звуки зникали, залишився лише хрип і панічне биття серця. Остання спроба вдихнути — і повітря раптом прорвалося в легені. Я судомно віддихалася, дивлячись, як Корвін і ще один воїн утримують Рагнара, а він, розгублений і блідий, озирається, наче не розуміючи, де він.

Я сповзла з воза, хитаючись, і відійшла вбік. Земля під ногами здавалася м’якою, мов вода.

— Астрід! — наздогнав мене Алвар. — Вибач його, він не при тямі. Ти в порядку?

— Так, — прохрипіла я, торкаючись шиї.

— Приклади це, — він подав мені змочену тканиною пов’язку. — Стане легше.

Прохолода обпекла шкіру, біль притупився. Але з кожним ковтком слини спалахував знову.

— Ходімо до вогню, — тихо мовив він, накинувши на мене свій плащ. — Ще застудишся.

Біля вогнища справді було тепло. Полум’я тихо потріскувало, чоловіки сиділи колом, кидаючи на мене співчутливі погляди. Кожен із них по-своєму намагався допомогти. Один простягнув кухоль води, інший підсунув хутро.

Коли з воза зліз Корвін, я вже трохи отямилася.
— Він прийшов до тями, — сказав він. — Я розповів йому все… — Побачивши, як я підвела на нього очі, одразу виправився: — Тобто, не все. — Він важко зітхнув. — Нічого не пам’ятає. Каже, бачив якийсь сон — бився з ворогом. Через це й кинувся на тебе. Тепер просить води і їжі.
— Не можна… — прошепотіла я, ковтаючи клубок у горлі. — Їжу… гарячу воду.
— Тобі потрібна гаряча вода? — перепитав він.
Я кивнула.

Корвін поставив маленький казанок на вогонь.
— Сумка, — ледве прошепотіла я.
— Твоя? —
Я знову кивнула.

Він приніс її з воза, і я дістала маленьку баночку з настоянкою Пеларгеї. Коли вода закипіла, я відрахувала двадцять крапель — рівно стільки, скільки сказала Вельва. Корвін дочекався, поки відвар охолоне, й поніс його до воза.

Я залишилася біля вогню. До ранку не змогла заснути — лише дивилася, як тліють вуглини, поки не зажеврів перший промінь сонця. Корвін сам годував Рагнара, сам і стежив за ним, перебравшись на козли воза. Я ж не мала сили підійти ближче. Розуміла, що напад був не зі злої волі, та пам’ять про чужі пальці на горлі ще пекла.

Далі я їхала верхи на чорному коні Рагнар — звір рухався плавно, майже безшумно, слухняно відчуваючи кожен мій рух. Здавалося, він розумів мене краще, ніж я сама себе. Його шерсть пахла димом і потом.

Вітер бив у обличчя, холод стискав пальці, але всередині пульсував інший вогонь — не страх і не злість, а щось тихе, невизначене, що не мало імені.

Чим ближче ми наближалися до Кальдора, тим сильнішим ставав холод. Дерева стояли вкриті снігом, ніби стерегли свої таємниці, і я відчувала — цей шлях змінить усе. Щось в середині мене передчувало зміни, але ще не було зрозуміло якими ці зміни будуть.

До воріт Кальдора залишалося ще пів дня дороги, коли Рагнар уперся — відмовляючись заїжати в місто на возі. Упертість, гідна сина свого батька. Та коли ми дісталися таверни, що стояла на краю невеликого поселення вздовж дороги, сили все ж зрадили його. Він майже не тримався на ногах, і я вперше побачила, що за його впертістю — не лише гордість, а й біль, який він ховає навіть від себе. Він ледь піднявся сходами, обличчя — бліде, крок — важкий, і на останніх сходинках Корвін з Алваром уже підтримували його під руки.

Після нападу Рагнара в мені прокинулося щось тривожне, темне. Кинджал, який я випросила в Алвара, тепер не залишав моїх рук. Навіть коли робила перев’язку, він лежав поруч, на відстані протягнутої руки або в піхвах на поясі. Темні плями під коміром нагадували про той момент беззахисності, коли страх переважив розум. І все ж Рагнар здавався спокійним — уникав погляду, але наприкінці кожної перев’язки тихо дякував і ледь торкався моєї руки, ніби просив пробачення без слів.

У таверні мені замовили окрему кімнату, і я вперше за довгий час змогла видихнути. Та перед тим, як дозволити собі спокій, на мене чекав обов’язок.

У кімнаті Рагнара вже стояла бочка з гарячою водою. Я розмотала пов’язку, обробила рану, намагаючись не дивитися в його очі. Він лежав тихо, слухняно, але коли я зібралася йти, його рука обережно торкнулася мого плеча. Легко, майже невідчутно — але цього було досить, щоб серце зірвалося з ритму.

Я смикнулася — і рука сама вихопила кинджал із піхов.

— Вибач, не хотів налякати, — тихо сказав він, ковзнувши поглядом по лезу. — Я навчу тебе, як ним користуватись. Але зараз… сховай. — Його голос звучав спокійно, навіть лагідно.

Його очі були теплі, зовсім не такі, як тоді. В них — каяття й щось схоже на сором. Поглянувши на Корвіна, який стояв у дверях і ледь помітно кивнув, я опустила клинок.

— Дозволь… — він кивнув на мою шию.

Я зняла шарф. Синці ще темніли, але вже не боліли. Рагнар обережно провів пальцями по шкірі. Я здригнулася, але не відсунулась. Дотик був легкий, майже благальний.

— Я зіпсував красу, якої не вартий, — прошепотів він. — Чи зможеш ти пробачити мені коли-небудь?

Його голос розчинився в тиші. Я дивилась на нього і не знала, що відповісти.

Мабуть, ніколи. А може, вже почала.

— Можливо, — відповіла я, відводячи руку й знову ховаючи сліди під шарфом. — Можеш митися. Головне — не мочи рану. Згодом прийду, накладу свіжі трави.

І вийшла, поки він не встиг нічого додати.