Глава 13

Глава 13

В середині дому було чисто й впорядковано. Обережно розвішані пучки трав, баночки й плетені кошички розставлені по поличках — усе видавало жінку, яка знає свою справу. Я розглядала написи на баночках. Назви знайомих рослин перемішувалися з якимись незрозумілими словами та символами, що виглядали майже як заклинання. Запах сушених трав був гострий і трохи заспокоював, але все одно не знімав напруги в мені.

Коли занесли Рагнара, вельва скомандувала.

— Покладіть його на великий стіл, — воїни пройшли у кімнату, де зберігалися її трави. А сама вона миттєво зникла в глибині будинку.

Її не було досить довго, мені вдалося знову перечитати всі назви на баночках, які стояли на краю поличок. В глибину я не ризикнула лізти.

— Вийдіть всі геть, мені потрібно місце, — незадоволено глянула вона на воїнів і на Корвуда. — Давайте, йдіть геть. — Пробурчала ще раз. Та щойно я зробила крок до дверей, вона додала тихо. — А ти — залишайся.

Ми переглянулися з Корвудом і я повернулася до столу. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей, а руки трохи тремтіли.

— Допоможи роздягнути його.

Знявши верхню частину одягу, ми відкрили рану. Вона стала ще більш синюватою за час подорожі, шкіра навколо була ніби висушеною.

— Чого ж ви так довго тягнули? — зірвався голос Вельви. — Спис — заговорений відьмою, тягне життєву силу з хлопця. Давно такого не бачила.

— Ми не… — почала було я, але вельва перебила.

— Мовчи. Ти готова поділитися з ним життям? — серйозність її голосу лякала до кісток. Я бачила, як Рагнар робить все менші вдихи, значить часу було обмаль.

— Так. Що робити? — прошепотіла, але в собі я відчувала холодну рішучість.

— Мені потрібна твоя кров. — Вона вже поставила на стіл маленьку мисочку і дістала ніж з піхов, що висіли на її шиї. Я ошелешено дивилася на неї: чи то правда все, що говорять про Вельв? — Та не принесу я тебе в жертву. Мені декілька крапель, щоб намалювати руни. — Її голос став м’якшим, але в очах палало щось невблаганне.

Вона швидко розрізала руку Рагнара.

— Ей, що ви робите?! — пролунав переляканий крик, невже це я.

— Або допомагай, або не заважай, — стиснувши губи, сказала Вельва і підставила миску під потік крові з рани. Я придивилася і побачила, що кров Рагнара була майже чорна, густа — наче життя в ньому вже згасало.

— Йому недовго лишилося. Прокляття вичерпало його життєву силу. Ну що ж, дівонько, я бачу, як твоя кров реагує на нього — все ось тут, — вона торкнулася моїх грудей, і я відчула дивний холодок. — Думай швидше, інакше я вже нічого не зроблю.

Я відчула, як у грудях піднімається паніка, але також і відповідальність. Думки промайнули ясніше, ніж страх.

— Гаразд, — видихнула я і простягла праву руку.

— Е ні, інша, — Вельва схопила мою ліву руку і одним рухом полоснула ножем. Кров хлинула — гаряча, рясна, вона збігала по зап’ястю й падала у мисочку. Мені здалося, що світ звузився до цього звуку — дзвін капель, виття вітру за вікном, який я ледь чула.

Нарешті мисочка наповнилася. Жінка щось прошепотіла над рідиною, і кров, ніби під чарами, припинила текти.

— Тепер роздягнися до нижньої сорочки і лягай поруч, — наказала вона суворо.

Не задумуючись надто довго, щоб не дати собі можливості передумати. Я зняла верхній одяг і лягла поруч із холодним тілом Рагнара. Мені було не по собі від дотику холоду столу й чужого тіла поруч, але страх за його життя притуплював будь-яку сором’язливість.

— Візьми його за руку, — прохрипіла Вельва. Я взяла холодну, вологу руку Рагнара.

Лежачи на столі, дивилася в стелю, де були намальовані якісь незрозумілі знаки і символи, виведені темною фарбою. Їхні вигини і перехрестя нагадували руни, але не ті, що я бачила раніше. Світло свічок кидало тремтячі тіні, і мені здалося, що символи живуть власним життям.

— Не рухайся, щоб ти не відчула й не побачила, — прошептала Вельва. Ці слова налякали мене ще більше. Невідома сила стискала мене з середини, не даючи вимовити ані слова. Я лише відчувала, як щось невидиме тягне мене вглиб — і водночас наче оберігає від болю.

Кімнату заповнив їдкий дим із запахом трав. Я ледь могла повернути голову, щоб побачити, що відбувається — очі не слухняні, думки розпливалися від тиску в грудях. Лише слухала кроки жінки, яка переміщалася то в один кут кімнати, то в інший, шепочучи собі під ніс слова заклинання.

Коли кроки наблизилися до столу, мені нарешті вдалося розгледіти обличчя Вельви. Вона була вся вкрита кров’ю — точніше, написами з крові. Жодна лінія не текла, кожна була чіткою, немов вирізбленою. Вона швидко обходила стіл, наносячи руни то мені, то Рагнару. Приглушений голос зливався з шурхотом тканин і дзвоном мисочки, поступово я почула слова заклинання.

— О, Живо, мати Життя, дай силі текти між цими тілами.

Велесе, хранителю пам’яті, зміцни зв’язок.

Морано, володарко душ, не забирай, а дозволь життю перейти.

Нехай буде так, по волі богів!

Вона повторювала одне й те саме, крок за кроком, мов хоровод слова і дії.

Її палець торкався мене то на руці, то на нозі, то на обличчі. Від кожного дотику пробігавав легкий морозок, а перед очима мерехтіли спалахи світла. Нарешті вона припинила ходити довкола і стала біля голови Рагнара, голос її став гучнішим, впевненішим.

— О, Живо, мати Життя, дай силі текти між цими тілами.

Велесе, хранителю пам’яті, зміцни зв’язок.

Морано, володарко душ, не забирай, а дозволь життю перейти.

Нехай буде так по волі богів!

Слова лилися, і я ніби відчувала, як щось невидиме зшиває нас — тонкі нитки сили, що проливалися з моєї крові в нього і назад.